Анатолій Загородній, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук

Для мене академік НАН України Ярослав Яцків — видатний астроном, блиску­чий організатор науки, відомий громадський діяч, громадянин, небайдужий до всього, що відбувається в нашій країні і Академії, — живе втілення гасла “Per aspera ad astra” (“Крізь терни до зірок”); і не лише в переносному значенні (такий уже фах у Ярослава Степановича), а й у прямому сенсі. Відверта й щира людина, чиїми добрими порадами я неодноразово послуговувався. Завжди дотримується даного слова. Має заслужену повагу колег і громадян.

Щиро зичу Ярославу Степановичу добра й здоров’я, подаль­ших звершень та многая і благая літа.

Ігор Гук, іноземний член НАН України, доктор медицини

Одного сонячного дня на початку 1990-х років у моє віденське помешкання на Stadiongasse, 4, здавалося, буквально “впала зірка з космосу”. На той час я майже без­перервно перебував в операційній хірургічної клініки Віденського університету, де працював над вдосконаленням програми трансплантації печінки. Це був період, коли наша клініка залишалася провідним хірургічним центром на європейському конти­ненті в цій галузі, і попереду ще було безліч питань, що вимагали фахових розв’язків. То був мій власний “хірургічний космос”. І раптом у мій зосереджений, майже герме­тичний світ прорвалося проміння великого космосу в особі справжньої зірки — Яро­слава Степановича Яцківа. Ця зустріч стала переломною: вона перенесла мене з мого професійного всесвіту в інший — український. Саме завдяки Ярославу Степановичу, як він тоді відрекомендувався, я вперше усвідомив, що науковий поступ може мати й національний вимір.

За останні 35 років про Ярослава Яцківа вже було сказано й написано чимало, зокрема на сторінках журналу “Світогляд”. Тим, хто справді прагне глибше пізнати особу академіка Яцківа, раджу звернутися до чисел 1(33)/2012, 3(65)/2017 і 1(93)/ 2022. Разом вони формують цілісне уявлення про його наукову постать, грома­дянську позицію та, частково, навіть про його присутність у моєму житті. Уважний читач легко помітить найсуттєвіше: Ярослав Яцків володіє рідкісним талантом — під­носити людину, вводити її в ширший інтелектуальний обрій, де наука стає формою служіння Україні. Упродовж усього життя він залишається патріотом, який прослав­ляє свою державу — і в академічних колах, роблячи наукові відкриття, і серед різних громад як в Україні, так і закордоном.

Вельмишановний Ярославе Степановичу, з нагоди Вашого свята бажаю Вам і надалі підіймати український народ у власний національний космос — так, як свого часу підняли Ви мене.

За це я Вам безмежно вдячний. Часто згадую нашу останню зустріч у Перемиш­лі, де Ви надавали підтримку молодому поколінню. Ви — справжній Герой своєї Укра­їни.

Анатолій Негрійко, член-кореспондент НАН України, доктор фізико-математичних наук

Моя душа — як поле без межі.Мені болить, а я того не кажу.Л. Костенко

Про першу зустріч. У 1984 році в нашій лабораторії Інституту фізики було створено лазер, здатний реєструвати зміщення дзеркала на відстань у десять мільйо­нів разів меншу за розміри атома. Згодом ми звернулися до щойно обраного акаде­міка, директора Головної астрономічної обсерваторії Ярослава Яцківа з пропозицією використати цю розробку для реєстрації гравітаційних хвиль. Обговорення показало, що для реального успіху потрібні ще щонайменше два порядки додаткової чутливості. Тому задум відклали, але від зустрічі залишилося сильне враження — масштабність його мислення та потужна енергія молодого вченого були відчутні відразу (через тридцять років американські дослідники створили ще досконаліші лазерні інтерфе­рометри, зареєстрували гравітаційні хвилі й отримали за це Нобелівську премію).

Про війну. Улітку 2014 року Відділення фізики й астрономії провело виїзне за­сідання в ГАО. Час був тривожний, хоча тоді ще жевріли сподівання, що пожежу війни, яку наполегливо розпалювала РФ на сході України, вдасться зупинити. Після завершення порядку денного Ярослав Степанович організував каву просто неба — під столітніми дубами, повз які, за його словами, колись проходили монахи з Лаври, пря­муючи до святих місць Феофанії. Жваве спілкування раптово обірвалося, коли наді­йшло повідомлення: саме в цю мить російські війська збили мирний пасажирський літак — рейс MH17, відомий нині всьому світу.

Про вибори президента НАНУ. Восени 2020 року Національна академія оби­рала нового президента. Вибори привернули надзвичайну увагу, адже йшлося про наступника Бориса Патона — видатної постаті з беззаперечним авторитетом як в Ака­демії, так і в суспільстві. Ярослав Степанович доклав значних зусиль, щоб цей процес відбувся відкрито, чесно й демократично: були його публічні виступи в пресі та медіа, гарячі дискусії на засіданнях Президії НАН України. Однак хотів би згадати один по­казовий епізод цієї кампанії. Ярослав Степанович ініціював створення й діяльність не­формальної академічної ініціативної групи “Наука та інновації”, на засіданнях якої протягом кількох років обговорювали актуальні питання розвитку Академії та ролі науки в суспільстві. Завдяки його авторитету вдалося запросити чотирьох із п’яти кан­дидатів у президенти Академії для представлення своїх програм перед учасниками групи. Можна сказати, що на жодному іншому передвиборчому майданчику канди­датам не довелося пройти через таке випробування, як на цих зібраннях.

Ярослав Степанович — природжений лідер, має невичерпне джерело енергії й сили, даровані йому природою, виховані родиною і рідною землею, відшліфовані власною волею та характером. Многая літа ювіляру! Слава Україні!

Елла Лібанова, академік НАН України, доктор економічних наук

Є в цьому світі зацікавлені люди — саме вони стають видатними науковцями, винахідниками, суспільними діячами, відкривають нові світи. Це притаманно не­багатьом, і навіть серед науковців зацікавлених людей, чиї інтереси виходять за межі професійної сфери, можна перерахувати на пальцях. Такою людиною є Ярослав Сте­панович Яцків, за яким я завжди спостерігаю із певним подивом і захопленням.

Крім цілком закономірного й очікуваного прагнення зрозуміти астрономію, він постійно виявляє інтерес до найрізноманітніших сфер. Не пам’ятаю засідання Прези­дії НАН, на якому б він не задавав питання доповідачам — хімікам, фізикам, матема­тикам, біологам, історикам, літераторам, економістам. І ці питання не є побічними, вони віддзеркалюють і справжній інтерес, і глибокі професійні знання. Його можна зустріти — чи як учасника, чи як слухача — на зібраннях і дискусіях з надзвичайно широкого кола питань, і не має значення, коли і де вони відбуваються. Завдяки такій енциклопедичності п. Ярославу вдалося заснувати і видавати упродовж 20 років, як на мене, найкращий в Європі науково-популярний журнал “Світогляд”, куди напи­сати статтю вважають для себе честю більшість моїх знайомих науковців.

Супутником такої цікавості є доброзичливість і бажання підтримати чи не всіх талановитих людей, які зустрілися на довгому життєвому шляху, які хочуть і можуть працювати. Не знаю, скільки є офіційних учнів у Ярослава Степановича, скільки він підготував науковців, впевнена, що чимало. Але, крім цього кола щасливців, є значно більше людей, кого доля звела з ним і кого він вчив, мабуть, не докладаючи якихось спеціальних зусиль, а просто постійним своїм прикладом. Так, мене особисто п. Яро­слав навчив поєднувати наукову принциповість із науковою ж доброзичливістю, за що я йому безмежно вдячна.

Віктор Жовтянський, член-кореспондент НАН України, доктор фізико-математичних наук

Якщо звернутися до енциклопедичної статті про наукову періодику України, то серед понад 80 видань НАН України лише одне має науково-популярний характер — журнал “Світогляд”. Вважаю його одним із найсвітліших явищ сучасного академіч­ного життя. У контексті цієї мозаїки вітань до ювілею Ярослава Степановича “Світо­гляд” постає ще одним, можливо, навіть неочікуваним маркером його багатогранної праці в академічній сфері. Саме праці, бо поширене уявлення про головного редак­тора як про формальну “ознаку статусу” точно не про нього. Від часу заснування жур­налу у 2006 році кожен із шести щорічних випусків відкривається вступним словом редактора, зміст якого узгоджений з тематикою номера. Принаймні за близько десять років моєї участі в редколегії я не пригадую винятків з цього правила. Добірка цих текстів дає змогу глибше зрозуміти, як формувався редакторський стиль ювіляра.

Так, у випуску журналу, присвяченому 30-річчю проголошення незалежності України, він пригадує, як ще за часів іншої держави, у “Московії”, брав участь у форумі “За без’ядерний світ, за виживання людства” (1987). Найсильніше враження на нього справив виступ Андрія Сахарова — це була його перша публічна поява після заслання до Нижнього Новгорода. Ще однією знаковою подією став перший форум інтелігенції України під головуванням Олеся Гончара та Івана Драча, де ювіляр мав честь висту­пити перед учасниками. Водночас він із гіркотою констатує: навіть через 30 років не­залежності найбільшою загрозою для України залишаються неефективність влади, цинізм і корупція значної частини вищого істеблішменту.

У певному сенсі симетричним є випуск журналу, присвячений 90-річчю від дня народження незабутнього Івана Дзюби. У ньому чотири роки тому редактор наголо­шував на винятковій ролі цього багатогранного вченого-гуманітарія у пробудженні національної свідомості українців, порівнюючи її з вибухом наднової у Всесвіті. Далі Ярослав Степанович писав:

Свідомі українці відчули настійну потребу не пристосовуватися до умов та­кого викривленого в національно-культурному сенсі життя й почали відмовлятися бути перевертнями. Щоправда, мені знадобилося ще багато років, щоб відважитися стати на цей новий національно свідомий шлях. Багатолітні традиції західноукра­їнської родини ніби й сприяли такому моєму поступу… І лише в часи горбачовської “перебудови” в мене вже вистачило мужності “дослухатися до Дзюби”. Тому й відва­жився 1990 р. очолити в системі АН УРСР Комітет з науки і культури для зв’язків з українцями за кордоном (від 1994 р. — Український міжнародний комітет з питань науки і культури при НАН України).

Я навмисно подаю це контрастне цитування, щоб наголосити: протягом майже двадцяти років активної публікаційної діяльності журнал “Світогляд” під керівниц­твом свого редактора компенсував той “борг”, про який він сам писав, — роки роздумів і вагань перед тим, як стати на “новий національно свідомий шлях”. Минулого року Ярослав Степанович разом з редакційною командою цілком заслужено став лауреа­том академічної премії в номінації “Найкраща науково-популярна публікація” — за систематичний і високопрофесійний випуск періодичного журналу про науку. Офі­ційно тематика журналу охоплює популяризацію сучасних наукових знань — від фі­зики до гуманітаристики, формування наукового й культурного світогляду, збере­жен­ня спадщини української науки та аналіз глобальних викликів XXI століття (еко­логія, технології, етика). Та й цей перелік не вичерпний. Специфіка журналу передба­чає також постійне реагування на актуальний соціально-політичний контекст і куль­турні процеси. І головний редактор завжди тримає руку на пульсі.

Пам’ятаю, як і мене самого колись “вишукали” серед потенційного активу. На відміну від Ярослава Степановича, мій перехід “на національно свідомий шлях” від­бувся раптово. Це сталося 24 липня 1990 року — у день підняття Національного пра­пора на Хрещатику, за 13 місяців до проголошення Незалежності. Тоді ми, 12 із 23 членів Президії Київради (саме стільки потрібно було для ухвалення рішення), від­критим голосуванням у присутності керівництва МВС мали проголосувати за під­нят­тя прапора на щоглі біля Київради. Інакше Київ ризикував повторити тбіліський сце­нарій 9 квітня 1989 року: на подвір’ї вже стояли десятки вантажівок зі спецпідроз­діла­ми, готовими до “зачистки”. Ми проголосували. Формально кворуму не було, од­нак переміг здоровий глузд — уникли кровопролиття.

Потім були й протести прокурора, й інші стандартні дії тих, хто програв, але процес уже став незворотним: злам суспільного мислення відбувся. Проте радянська система ще довго діяла на глибинному рівні. Зокрема, бездоганно спрацювали каде­бісти: згадки про цю подію було тихо вилучено з газетних архівів і навіть із фондів академічної бібліотеки. Тому не дивно, що навіть добре поінформовані інтелектуали називають першим “Майданом” студентську “революцію на граніті” у жовтні 1990 ро­ку. Однак попередня акція зібрала, ймовірно, сотні тисяч людей, заповнивши Хреща­тик від площі до Київради й далі. Об’єктивні свідчення — у випусках “Світогляду” (№ 4 і № 1 за 2016 і 2017 рр., а також № 4 за 2021 р.) та наведених у них посиланнях. Саме за такі публікації з новітньої історії я вдячний редакції й особисто головному редактору. Якщо факти зафіксовано в друці, настане час — і всі крапки над “і” буде розставлено.

Цей короткий фрагмент лише підкреслює, яким складним шляхом ми прохо­димо разом із нашою державою. Тим більше ювіляр по праву заслуговує на щире і величне “Многая літа!”. Був би ближче, доніс би це більш переконливо.

Роман Кушнір, академік НАН України, доктор фізико-математичних наук

З Ярославом Яцківим мене познайомив десь в 1994–95 роках світлої пам’яті Олег Романів, на той час голова Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) в Укра­їні. Зустріч відбулася в Президії НАН України, у кімнаті, в якій працював очолюваний Ярославом Степановичем Український комітет з питань науки і культури при НАН України. Під час цієї зустрічі обговорювали питання співпраці НТШ з Комітетом, зокрема перевидання “Енциклопедії українознавства” Володимира Кубійовича, започатку­ван­ня спільно з НТШ багатотомного видання “Енциклопедії Cучасної України”. З боку Ярослава Яцківа відчувалося велике бажання всебічно сприяти діяльності Това­риства в Україні, відновленого в жовтні 1989 року після його ліквідації у 1940 році та років заборони на саму згадку. Відтоді я часто зустрічався з дійсним членом НТШ Яро­славом Яцківим (обраним 22.10.1998 р., в час відзначення 125-річчя Товариства), об­говорюючи різні аспекти діяльності НТШ в Україні. Особливо багато довелося спілку­ватися мені вже як голові НТШ під час відзначення у 2023 році 150-річчя діяльності Товариства, зокрема у зв’язку із підготовкою ювілейного номеру науково-популяр­ного журналу “Світогляд”, присвяченого цій події.

Інститут прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача НАН України, який маю честь очолювати з 2003 року, має сформовані впродовж три­валого часу плідні наукові контакти з Головною астрономічною обсерваторією (ГАО) НАН України, яка успішно функціонує вже 50 років під керівництвом академіка Яро­слава Яцківа. Саме завдяки співпраці із ГАО та з іншими пов’язаними із нею науко­вими інституціями науковці Інституту долучилися до формування і виконання ака­демічної програми “Космомікрофізика”. Її виконавці (і дуже важливо, що з ініціативи Ярослава Степановича це також співробітники університетів) удостоєні Державної премії України в галузі науки і техніки. У подальшому наші працівники брали участь у реалізації Програми НАН України з наукових космічних досліджень, якою керував Ярослав Степанович. Саме завдяки такій співпраці наш Інститут є однією із трьох установ України, що забезпечили її участь у перспективному проєкті створення ме­режі черенковських телескопів. За сприяння Ярослава Степановича науковцями на­шого Інституту захищено в ГАО 2 докторські і 5 кандидатських ди­сертацій, а про­відний співробітник Інституту доктор фізико-математичних наук Олег Петрук був об­раний у квітні 2025 року членом-кореспондентом НАН України за спеціальністю “Космомікрофізика” по Відділенню фізики та астрономії НАН України.

Від жовтня 2020 року маю можливість постійно співпрацювати з Ярославом Степановичем у складі Президії НАН України. Разом із виконанням обов’язків голови Редакційно-видавничої ради НАН України, він є надзвичайно активним при обго­воренні практично всіх наукових та науково-організаційних питань діяльності Націо­нальної академії наук на засіданнях її Президії. І майже завжди лейтмотивом його виступів є конструктивні пропозиції стосовно повної реалізації ролі Академії як голов­ної наукової інституції держави, підтримки розвитку науки в Україні, належної оцінки праці науковців.

Вважаю, що отримані особисто академіком НАН України Ярославом Яцківим та під його керівництвом кількома поколіннями науковців ГАО фундаментальні ре­зультати є окрасою української науки й гідно представляють її у світовій астроно­мічній науці. Успіхи його наукової школи стали дороговказом при виборі жит­тєвого шляху багатьом молодим людям та надихають на наукові звершення молодих на­уковців усіх осередків астрономічної науки в Україні.

Ярослав Яцків є безперечним науковим та моральним авторитетом в Україні та за її межами, а очолюваний ним колектив здобув високу репутацію серед широких кіл українського суспільства, демонструючи неодноразово взірці відстоювання висо­ких цінностей у науці й освіті, докладаючи багато зусиль для збереження і розвитку культурної і наукової спадщини українського народу, для піднесення його загально­освітнього рівня й реалізації національних устремлінь як вільного європейського на­роду.

Ірина Матяш, доктор історичних наук

Ярослав Степанович Яцків — надзвичайно помітна постать в українській науці: академік НАН України, доктор фізико-математичних наук, директор Головної астро­номічної обсерваторії НАН України, президент Української астрономічної асоціації, перший заступник Міністра освіти і науки України у 2000–2004 роках, член Президії Національної академії наук України. Це лише частина переліку заслуг видатного вче­ного в галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень. Ім’я акаде­міка Яцківа знане також і в світі: він єдиний українець, відзначений міжнародною премією Євросоюзу імені Рене Декарта (2003), є іноземним членом Польської акаде­мії наук, головою дирекції Міжнародної служби обертання Землі (1992–1995) і навіть Почесним громадянином м. Таріха (Болівія). У Всесвіті теж знають видатного астро­нома — одне з малих космічних тіл названо його ім’ям (астероїд 2728 Yatskiv). На­укова діяльність Ярослава Степановича оцінена численними нагородами й вимірю­ється видатними учнями, роботою обсерваторій і блискучими науковими дослідже­ннями вченого. Однак у його багатогранному доробку привертає увагу один пока­зовий аспект — науково-організаційна діяльність. Зупинюся лише на трьох уроках, які важливі не лише для керівників різних рівнів у науці, а й мають ширше, уні­версальне значення.

Три уроки наукового менеджменту від академіка Яцківа.

Урок перший. Вміння щиро делегувати повноваження. Своїм безпосереднім знайомством з Ярославом Степановичем завдячую директорові Інституту енциклопе­дичних досліджень НАН України Миколі Григоровичу Железняку. Вдячна йому за честь бути членом вченої ради цього унікального інституту разом із визначними вченими енциклопедичного мислення, яких він зумів об’єднати. До речі, маємо ще один ювілей: 20 років від заснування цієї установи: 1 квітня 2005 року Я. С. Яцків став директором-організатором Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, передавши ключо­ву роль у його розбудові молодшому колезі, кандидату філологічних наук М. Г. Желез­няку. Довіра керівника надихає, дружня підтримка додає впевненості, а щире деле­гування повноважень пробуджує відповідальність. Саме в такій атмосфері — на про­думаних засіданнях вченої ради, під час змістовних виступів і палких дискусій — фор­мувалися задуми та вибудовувалася стратегія Інституту. Ярослав Степанович був при­сутній на кожному засіданні й завжди брав участь у дискусіях. І робив це не для про­токолу, а тому, що майбутнє установи було йому небайдужим. А після офіційної частини завжди були дружні розмови — ті, що хотілося б зафіксувати для історії.

Урок другий. Небайдужість і любов до своєї справи життя. Стосовно Ярослава Степановича така оцінка видається цілком природною: він уміє запалювати інших власним ставленням до справи. Суворий науковець на трибунах великих зібрань, у колі однодумців академік Яцків перетворювався на натхненного співрозмовника — уважного до думок колег, відкритого до ідей, щедрого на власні задуми. Після засідань вченої ради нерідко обговорювали й іншу його ініціативу — дискусійний клуб “Елітар­на світлиця”, що почав роботу 1996 року під його головуванням у Будинку вчителя. Як очільник Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України, Ярослав Степанович послідовно зміцнював міжнародні зв’язки вітчизняних учених і прагнув залучити до них якомога ширше коло українських науковців. У цій діяльності відчутний внесок зробив і Микола Григорович Железняк.

Найпереконливішим свідченням любові академіка Яцківа до своєї справи стало моє відвідання Головної астрономічної обсерваторії НАН України — установи, якою він незмінно керує від 1976 року. Ця своєрідна екскурсія до унікального наукового об’єкта в Голосіївському лісі лише підтвердила очевидне: результатів у науці можна досягати лише тоді, коли її роблять із любов’ю, навіть у реаліях постійної боротьби за саме право існувати. Ця думка зміцніла після мого перебування в приватній Андру­шівській астрономічній обсерваторії з поетичною назвою “Липневий ранок”, ство­реній учнем Ярослава Степановича — Юрієм Іващенком. Унікальна діяльність Іва­щенка — наочний доказ того, як ідеї вчителя продовжуються в учнях, особливо ті, що засновані на відповідальності, небайдужості й прихильності до обраної справи.

Урок третій. Популяризація науки як форма презентації і заохочення молоді. Маючи таких учнів, академік Яцків ніколи не скаржився на брак молоді, зацікавленої наукою. Водночас загальне зниження мотивації молодого покоління до наукової діяльності було об’єктивною реальністю, передусім через відсутність належних умов праці та гідної оплати. З огляду на це важливим майданчиком популяризації науки став журнал “Світогляд”, заснований Ярославом Степановичем 2006 року. Креатив­ний авторський колектив, жвавий інтерес читачів, увага до проблем і здобутків світо­вої та української науки, а також до дискусій про глобальні виклики XXI століття — усе це стало візитівкою часопису завдяки його головному редакторові. Ярослав Сте­панович запрошував членів вченої ради Інституту енциклопедичних досліджень до авторського колективу, обговорював стратегію діяльності Міжнародної асоціації укра­ї­ністів, президентом якої він тоді був.

Простi, але незмінно дієві уроки від справжнього вченого, організатора науки, громадського діяча й наставника: щиро любити свою справу, щедро ділитися знан­нями з молоддю, вірити в людей, не боятися ризику й завжди залишатися чесним. У цьому — запорука успіху.

Дякую, шановний Ярославе Степановичу! Нехай посіяні Вами зерна сходять пишним колосом!

Тетяна Добро, доктор наук із соціальних комунікацій

З дитинства відчуваю велику повагу до фізиків, знавців точних і природничих наук. Вони здаються мені особливо талановитими людьми, які здатні сягати незрозу­мілих мені речей. Тому, коли на початку 2000-х років я познайомилась з директором Головної астрономічної обсерваторії НАН України, доктором фізико-математичних наук, академіком НАН України, вченим зі світовим ім’ям Ярославом Степановичем Яцківим, я відчула певне хвилювання. Зустріч відбулась в Інституті енциклопедичних досліджень, директором-організатором якого він був. Попри значні наукові досяг­нення в галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень, численні регалії, заслужені державні й почесні нагороди, він виявився скромним, простим у спілкуванні, товариським, доброзичливим. Ярослав Яцків поруч з Іваном Дзюбою, Миколою Железняком доводив свою любов до України діями, він вважав, що молодій державі дуже потрібна національна енциклопедія і створювати її треба на науковому рівні. Ми не раз зустрічалися на засіданнях вчених рад Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, наукових конференціях. Мене вражають його глибокі знання в багатьох сферах гуманітаристики, широкий світогляд. Його м’який гумор неодноразово допомагав при вирішенні складних питань у гарячих суперечках. Від­відували ми з колегами й очолювану ним Головну астрономічну обсерваторію, де Яро­слав Степанович відкривав нам дивовижне зоряне небо, фахово й захопливо роз­казу­вав про далекі планети, комету Галлея. Подумалося, щоб сягати зірок, треба добре стояти на землі. Мені здається, що його наукові відкриття й високе служіння науці йдуть від працезнадтості, наполегливості, відданості справі, а також глибокої любові до рідної землі, патріотизму й людяності. Ярослав Степанович — вчений і громадський діяч, якому віриш і в якого віриш. Доводить це він усім своїм життям, високими цілями та шляхетними вчинками.

Микола Жулинський, академік НАН України, доктор філологічних наук

“Бермудські трикутники” академіка Ярослава Яцківа

… Бачу, рвійно збігає сходами будинку Національної академії наук України на вулиці Володимирській, 54 вічно заклопотаний академік Я. Яцків, зупиняється на тро­туарі й позирає наліво, вишукуючи очима прогалину в нескінченому русі авт, аби пе­ребігти на другий бік вулиці — до Київського будинку вчителя. Перебігає від одного — головного — кута свого “бермудського трикутника” — від Президії НАН України, де він координує науково-видавничу справу Академії, наукові космічні дослідження тощо, до другого — громадського — кута. Це будинок Української Центральної Ради, в якому він, можна сказати, духовно “оселився”, активно господарює як ініціатор, ор­ганізатор і голова дискусійного клубу “Елітарна світлиця”.

… Бачу, таки перебіг на другий бік Володимирської і, здається, скосив оком пра­воруч, до бульвару Тараса Шевченка, за ріг Володимирської. Там сіріє похмура будів­ля Міністерства освіти і науки, в якій він, перший заступник міністра, відповідав про­тягом 2000–2001 рр. за наукову сферу України. Це той третій кут, після відставки з якого Ярослав Яцків не полишив працювати над проблемою реформування наукової сфери. Саме за моїм, як радника Президента України В. А. Ющенка, та за його дору­ченням академік Я. С. Яцків та Президент Києво-Могилянської академії В. С. Брю­ховецький підготували низку документів — аргументованих пропозицій щодо рефор­му­вання академічної науки, галузевої науки і науки університетської.

Таких “бермудських трикутників” у Ярослава Яцківа є ще багатенько. Скажімо, чи не найважчий, найголовніший — це Головна астрономічна обсерваторія НАН Украї­ни, його “рідна домівка”, директором якої він послужив майже пів століття. Цей науковий кут завдав йому і багато клопотів, і багато приніс успіхів — забезпечив Го­ловному астроному України світове визнання.

Інший громадський кут у цій “орбіті” — Український міжнародний комітет з питань науки і культури при НАН України, головою якого академік Я. Яцків став на­передодні проголошення незалежності України. Саме в Київському будинку вчителя переважно вечорами й відпрацював Ярослав Степанович на громадській ниві близько двох десятків літ.

Перш ніж вступити до цієї історично знакової будівлі, в якій засідала Україн­ська Центральна Рада, академік Яцків на мить зупиниться, поглядаючи, чи на місці меморіальні дошки пам’яті визначних діячів Центральної Ради, митрополита Андрія Шептицького…

Зайшовши у вестибюль Будинку вчителя, згадає, як реалізовувався міжнарод­ний проєкт “Універсал”, зокрема, як встановлювали триптих — увічнених у бронзі ви­датних будівничих Української Народної Республіки, творців IV універсалу. І це зав­дя­ки його наполегливості, сприянню та матеріальній допомозі президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка та незабутнього Степана Ільницького, який, незважаючи на свій похилий вік і слабке здоров’я, по декілька разів на рік прибував із Канади в Украї­ну для звершення проєкту “Універсал”.

Крім встановлення меморіальних дощок, Ярослав Яцків домігся видання спіль­но з Інститутом історії України двотомника архівних документів Центральної Ради та книги “Діячі Центральної Ради”, яку підготував до друку відомий історик Владислав Верстюк.

Неможливо назвати всі ці кути “трикутників діяльності” академіка Яцківа — на­віть у його книзі спогадів “Земне тяжіння” 1999 року видання та в “Хроніках постюві­лейного життя” 2011–2015 та 2016–2019-х років не весь обшир його наукової і гро­мадської діяльності відтворений. Складається враження, що Ярослав Степанович за собою не встигає. Поспішає всюди встигнути, виступити, вважаючи, що йому долею, усвідомленим національним обов’язком судилося бути у вирі подій науково-просві­тянського та громадсько-політичного життя України.

У цьому бурхливому “бермудському” вирі громадських обов’язків та особистих, національно усвідомлених зобов’язань він не тоне, навпаки, повсякчасно, переважно в так звані позаурочні часи та суботньо-недільні дні, “занурюється” по вінця в ці жит­тєво важливі для нього події громадсько-політичного життя країни. А головне, акаде­мік Яцків — не спостерігач, не просто учасник, а, як правило, організатор і активний громадський діяч, який найчастіше сам і створює ці “бермудські трикутники”, збурю­ючи нерідко свідомо провокативно-дискусійними судженнями як власну ініціативну енергію, так і енергію учасників численних зібрань.

Як при цьому не згадати ще раз засідання дискусійного клубу “Елітарна світ­лиця”, які проводилися впродовж 25 років щомісяця для обговорення різних проблем життя України і світу. І вступне слово голови Клубу Ярослава Яцківа, зазвичай, від­значалося намаганням викликати полемічну хвилю виступів.

Здається, жодне засідання Президії НАН України не обходилося без запитань до доповідачів і тих, хто виступав в обговореннях, члена Президії НАН України Я. С. Яцківа. А якщо часом йому не вдалося домогтися слова, то він залишався після засідання президії на “чай із Б. Є. Патоном” і там висловлював Президенту НАН України свою, переважно дис­кусійну думку з того чи іншого питання, пов’язаного з діяльністю Академії.

Я називав Ярослава Степановича порушником академічного спокою. Він на­справді таким був і залишається. Бо доля Академії його хвилює, науково-дослідни­цька та науково-видавнича справа НАНУ — це його життя, його тривоги й пере­жи­вання. Як і доля, як і майбутнє України. Саме тому академік Яцків увійшов до складу ініціативної групи “Перше грудня”, на засіданнях якої гаряче обговорювалися пи­тання ду­ховного відродження України, національної єдності та майбутнього поступу. Саме тому Ярослав Яцків був одним із організаторів Міжнародного конкурсу україн­ської мови імені Петра Яцика. Саме тому він виступав на відкритті ІХ Міжнародного кон­гресу україністів. Саме тому академік Яцків — член Правління Конгресу україн­ської інтелігенції. Саме тому він ініціював видання і є головним редактором науково-популярного журналу “Світогляд”…

Саме тому, що Україна, її доля, її майбутнє — це головне “земне тяжіння” ака­деміка НАН України Ярослава Яцківа, визначальний смисл його життя. Він і витво­рює ці “бермудські трикутники” подвижницької — науково-дослідницької та громад­сько-політичної — діяльності, в яких бурхливо вирує його ініціативна енергія і твор­чий дух.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук

Коли мене було вперше призначено заступником міністра освіти і науки Укра­ї­ни в лютому 2008 р., мій попередник Андрій Гуржій передав мені як оберіг старо­винну ікону. Був присутній на цій урочистій церемонії і Ярослав Яцків, який шістьма роками раніше сам передав, завершуючи свою міністерську каденцію, цю ж ікону Андрію Гуржію.

Звісно, моє спілкування з попередниками по головному кабінету в будинку на бульварі Шевченка, 16 не обмежувалося цією подією. За кожної нагоди я питав у Яро­слава Степановича та Андрія Миколайовича фахової поради, запрошував їх до роботи в численних профільних радах та робочих групах. Зізнаюся: не завжди я чинив так, як вони радили, але кілька разів їхні підказки дозволили мені реалізувати важливі ефективні рішення чи уникнути болючих помилок. І за це я їм досі надзвичайно вдяч­ний.

У квітні 2010 р., залишаючи цей кабінет, я передав ікону новопризначеному го­лові Держнауки Борису Гриньову, і Ярослав Яцків знов-таки був при цьому. А в травні 2014-го Борис Вікторович передав цю ікону мені назад — теж у присутності Ярослава Степановича.

Наступні роки були складними, починалася війна (спершу — гібридна). Але саме тоді Україна стала асоційованим членом ЦЕРН та програми “Горизонт-2020”, було ухвалено новий закон про науку, який передбачив створення Національного фон­ду досліджень, відбувся перший (на жаль, досі й останній) аудит наукової сфери України експертами Єврокомісії. Все це — немалою мірою й тому, що в науковій галузі існувала тяглість напрацювань і дій, символом і оберегом якої була старовинна ікона.

У вересні 2019 року я просто залишив її в своєму кабінеті. Передати її наступ­нику я не мав жодної змоги — він не хотів публічних зустрічей зі мною. Відмовився він зустрітися й із Ярославом Степановичем, який наполягав, щоб ікону було все ж пе­редано — коли не мною, то ним.

Це був час, коли “зелені” намагалися виправдати свою назву, діючи “з чистого аркуша”, начебто нічого вартісного до них зроблено не було. Відтоді я більше жодного разу не переступив порогу МОН, якому віддав понад сім років життя: мене ніхто туди не кликав, а набиватися некликаним я вважав за некоректність.

На тлі пандемії “ковіду” й початку повномасштабного російського вторгнення відбувалася калейдоскопічна зміна людей у головному кабінеті на Шевченка, 16: за 3 роки їх змінилося троє. Лише четвертий за попередньою роботою був таки пов’язаний з організацією університетської науки і знову почав утілювати в життя те, що було готове до впровадження ще влітку 2019-го. А ікона, як кажуть знайомі працівники міністерства, тим часом десь загубилася...

Академік Ярослав Яцків чверть століття тому намагався започаткувати важ­ливу традицію тяглості в управлінні у сфері науки. Вона проіснувала майже двадцять років, і не його вина, що її обірвали випадкові люди, які заповнили більшість урядових кабінетів восени 2019-го. Будемо сподіватися, що далі повага до напрацювань попе­редників знову відродиться. Бо ж багато документів, які підготував на початку нового тисячоліття тодішній перший заступник міністра освіти і науки Ярослав Яцків, не втратили актуальності й досі.