Проблематика активних і пасивних конструкцій у сучасній українській мові має не лише теоретичне, а й прикладне значення, особливо для укладачів і редакторів енциклопедичних видань. У мові українських енциклопедій, створених протягом останніх десятиліть, можна спостерігати цікаве поєднання традицій активного син­таксису з усталеними моделями офіційно-наукового стилю. Такі тексти часто тяжіють до активних конструкцій, що робить виклад змістовнішим, динамічнішим і ближчим до природної граматичної системи української мови. Водночас у середовищі сучасних прескриптивістів ці конструкції нерідко стають об’єктом критики — передусім через прагнення уніфікувати мовні норми за зразком академічного дискурсу, де пасивні форми вважаються більш “нейтральними” чи “офіційними”.

Для енциклопедичної редакції питання вибору між активним і пасивним син­таксисом не є лише стилістичним: воно безпосередньо впливає на якість сприйняття тексту, його виразність і відповідність українській мовній традиції. Розуміння зако­номірностей функціонування активних і пасивних конструкцій допомагає редагувати статті так, щоб вони водночас відповідали нормам сучасної української мови й збе­рігали наукову об’єктивність, чіткість і динамізм викладу.

Однак активність чи пасивність синтаксичних конструкцій у сучасних україн­ських текстах — це не лише питання стилю чи авторського вибору. Вона має глибше історичне підґрунтя, пов’язане з тривалими процесами русифікації, що істотно по­значилися на нормах українського наукового й офіційного мовлення. Саме тому аналіз уживання активних і пасивних конструкцій дає змогу не тільки вдосконалити редакційну практику, а й глибше зрозуміти витоки мовних моделей, які нині вва­жаються звичними, хоч і не завжди природними для української мови.

Насадження правил російської граматики з метою зближення її з українською, як нібито мов з “одного джерела”, у часи радянщини було настільки активним й аг­ресивним, що значна частина норм мови російської й нині сприймана та поширювана в тих сферах, що мусили б очищуватися від російського сліду передусім: наука, освіта, публіцистика. Мова таких текстів рясніє, зокрема, пасивними конструкціями, що не­властиві українській мові, а це значною мірою сприяє тому, що мовці сприймають українську й російську як справді споріднені. Однак така “спорідненість” — радше ілю­зія, сформована не природним розвитком мов, а тривалим впливом політичної уні­фікації часів радянщини. Російський слід у граматиці української мови настільки по­тужний, що мовці навіть не усвідомлюють, що порушують норми української мови, продовжуючи традицію радянізованого мовлення. Пасивні конструкції, що масово проникли в українське фахове мовлення, не лише змінюють синтаксичну структуру речень, а й трансформують саму логіку висловлювання: замість чіткого суб’єкта дії — розмитість, замість відповідальності — безособовість. А ще — це не просто стилістичне питання, а значно глибша проблема мовної ідентичності.

У наукових, публіцистичних чи навчальних текстах часто вживають пасивні дієслова з постфіксом -ся та іменником на позначення активного суб’єкта у формі орудного відмінка: Технологічний процес виконується робітниками за допомогою об­ладнання, інструментів і відповідного оснащення (Урок); Суб’єктами освітньої дія­льності формуються групи вихованців, зокрема вікові, різновікові, чергові, інклю­зивні та / або спеціальні (Деякі питання…). Однак суб’єктне значення для цієї відмін­кової форми вторинне, на відміну від форми називного. І. Вихованець зауважував, що орудному суб’єкта притаманні “ознаки субстанціальності, активності, динамічнос­ті” (Вихованець, 2004, с. 76), проте ці ознаки значною мірою нівельовані через пер­винне інструментальне значення словоформи. А також через те, що дієслово втрачає ознаку перехідності, що є вказівкою на акціональність. Українська мова тяжіє до ак­тивних конструкцій, тому хоч такі пасивні конструкції деякі дослідники й визнають як нормативні, однак на сучасному етапі їх дедалі частіше називають анормативними. Р. Михалик узагалі заперечує можливість пасивної конструкції з формою орудного відмінка іменника / займенника при дієсловах із -ся у зворотному значенні й за­значає, що словоформа орудного ніколи не має значення суб’єкта, оскільки його пер­винним значенням є вказівка на знаряддя дії, за допомогою якого реалізована дія (Михалик, 1995, с. 9).

Частотними у фаховому мовленні є й пасивні конструкції з пропущеним орудним суб’єкта: Виробничий процес (безвідносно до виду об’єкта виробництва по ДСТУ 14.004-83) визначається як сукупність усіх дій людей і знарядь праці, не­обхідних на цьому підприємстві для виготовлення продукції (Урок). М. Плющ заува­жувала, що в таких конструкціях пасивне значення нейтралізоване й не потребує суб’єкта (Плющ, 1975, с. 112). Однак постфікс -ся історично походить від давньої форми знахідного відмінка зворотного займенника себе, що вказує на дію, яку здій­снює суб’єкт над собою чи для себе: вмиватися, готуватися. Словник української мови першим значенням, наприклад, дієслова будуватися фіксує таке “Будувати, спо­руджувати для себе [виділення наше — О.С.] яку-небудь будівлю (будівлі)” (Словник української мови, Т. 1, 1970, с. 249). У пасивних конструкціях із ся-дієсловом така оберненість дії не зникає, а ще подібні лексеми — ознака російської мови. Крім того, у словнику української мови у статтях про ся-дієслова, утворені від перехідних, пасивне значення зафіксоване останнім, натомість другим значенням є таке “про наявність бажання або можливості” читати, писати тощо, що має розмовний, стилістично мар­кований характер. В українській мові є спеціалізовані конструкції на позначення ак­тивної дії без називання її виконавця, який невідомий або свідомо не названий: одно­складні неозначено-особові конструкції (Шептуха, 2007, с. 331). У наукових чи нав­чальних текстах такі конструкції є вказівкою на те, що дію реалізує суб’єкт (науковці / дослідники / вчені), вона не виконувана сама собою. Невизначеність суб’єкта в одно­складних неозначено-особових реченнях — умисна чи ні — сприяє їхньому поширен­ню в текстах різних стилів.  Форми на -но, -то й пасивні дієприкметники  У науковому мовленні, ще частіше в медіатекстах, уживають пасивні конструкції тричленної будови, в яких об’єкт займає позицію прямого додатка, а суб’­єкт у формі орудного відмінка — непрямого: За попередніми даними, станом на 09.00, протиповітряною обороною збито/подавлено 88 ворожих БпЛА типу Shahed, Гербера і дронів інших типів на півночі та сході країни (Повітряні сили ЗС України), Сьогодні вночі Нашими захисниками неба було знищено/подавлено:  0/2 балістичних ракет 9м723 “Іскандер-М”/KN-23;  88/152 ударних БПЛА “Шахед”/“Гербера”/”Па­родія” та інші (Куди летить); Судом касаційної інстанції підтримано позицію конт­ролюючого органу щодо обов`язку позивача — суб’єкта господарювання сплачувати орендну плату за землю (Суд підтримав…). Зафіксовано також значну кількість три­членних пасивних конструкцій, в яких об’єкт — на позиції підмета, а суб’єкт — позиції додатка: Досліджено еволюцію підходів до аналізу змісту поняття “результа­тивність” вітчизняними та закордонними вченими за останні тридцять років (До­гадайло); На Чернігівщині місцевим обленерго вимушено запроваджені погодинні від­ключення в обсязі двох черг, — Укренерго (WORKHARD!CHERNIHIV). Ще О. Курило зауважувала: “У сучасній літературній мові часто подибуємо конструкцію фрази, де інструменталь дієвої особи стоїть у залежності від пасивного присудка хоч у формі пасивного дієприкметника на -ний, -тий, хоч у формі пасивного дієприслівника на -но, -то, хоч у формі 3-ої особи однини чи множини пасивного дієслова на -ся: — Головну увагу звернуто мною. Це вже подано ним до відома. Злодій забитий міліціо­нером. Ним видаються книжки. Така конструкція невластива українській мові” [про­тиставлення вочевидь російській — О.С.] (Курило, 2004, с. 55). Дослідниця наго­лошувала: подібні пасивні конструкції можливі лише в тих реченнях, що не перед­бачають або не називають активного діяча, а іменник у формі орудного відмінка має значення інструмента. Це відображено в українському фольклорі, зокрема в одному з найдавніших жанрів — баладах, де пасивні конструкції з дієприкметниками чи фор­мами на -но, -то можливі лише за відсутнього суб’єкта дії: Ой у полі жито Копитами збито, Під білою березою Козаченька вбито. Ой убито, вбито, Затягнено в жито. Червоною китайкою Личенько накрито; Ой на горі вогонь горить, А в долині козак лежить. Постріляний, порубаний, Китайкою накриваний; Ой полечко, поле тума­ном повите, А на тому полі два козаки вбито (Українські пісні). Слід зауважити, що форма орудного відмінка іменників на позначення неістот у таких конструкціях абсо­лютно послідовна, оскільки має інструментальне значення, а дієслово позначає не конкретну фізичну дію, а має процесуальне значення. Пор.: Зневажають подру­женьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий. І вітами широкими Од сонця закрий (Т. Шевченко) — [калино] (S) повий (P) головоньку (Obj) та Ой полечко, поле туманом повите — де навіть трансформація в двоскладну конструкцію не змінить інструментальне значення іменника туман, ос­кільки він діє неспрямовано. Процесуальна семантика дієслова унеможливлює суб’­єктність іменника і в називному відмінку, який виражає значення носія стану.

У публіцистичних текстах, особливо тих, що пов’язані з офіційно-діловим, тобто пояснюють певні нюанси в законах чи постановах, частотними є конструкції з формами на -но, -то та іменником у формі орудного відмінка: Законодавством чіт­ко визначено, як саме має працювати приватний садочок… Законодавством закріп­люється, що будь-який суб’єкт господарювання (як ФОП, так і ЮО) має право отри­мати ліцензію за умови відповідності ліцензійним умовам (Алгоритм відкриття при­ватного садочка). При цьому іменник має значення неістоти, проте не предметне, а абстрактне, що не актуалізує ані суб’єктної (законодавство не визначає, визначають ті, хто пише закон, правильно: у законодавстві визначено), ані інструментальної се­мантики, оскільки абстрактний іменник апріорі не може бути знаряддям дії. Такі син­таксичні конструкції є калькованими з російської й абсолютно неприйнятні в україн­ському мовленні.

Однак двочленні безсуб’єктні конструкції з формами на -но, -то або дієприкметниками не суперечать нормам української мови. Послідовно вживати їх слід передусім у науковому мовленні. Для статей, монографій — одноосібних чи ко­лективних — вони є нейтралізатором суб’єктності, що не властива текстам відповід­ного стилю, при цьому такі конструкції є маркером діяльності автора / авторів науко­вого тексту. У словникових чи аналітичних статтях можливе вживання двочленних безсуб’єктних конструкцій із указівкою на місце: у словнику зафіксовано, у дослі­дженні окреслено тощо.

Пасивні конструкції у фаховому мовленні затемнюють суб’єкта дії, створюють надмірно формальний стиль і віддаляють висловлювання від живої мовної традиції. Українська мова історично тяжіє до активних конструкцій, що роблять текст дина­мічним і виразним та відповідають українському темпераменту та уявленням про життя як дію, що цілком відображає сучасна позамовна ситуація — протистояння українців проти російських загарбників — та історія задовго до 2014 року. Натомість активні односкладні неозначено-особові конструкції й безсуб’єктні конструкції з фор­мами на -но, -то або дієприкметниками зберігають значення активної дії та висту­пають своєрідним маркером неназваного діяча.

Сучасна українська мова, з її природною активністю й суб’єктністю, потребує повернення до власних граматичних інтуїцій. Активні конструкції — це не лише спо­сіб мовного оформлення, а передусім спосіб мислення, що утверджує дієвість і відпо­відальність суб’єкта. Для мови енциклопедій, покликаної передавати знання чітко, ла­конічно й об’єктивно, активні конструкції мають особливе значення: вони роблять текст динамічним, сприяють точнішому відображенню змісту статті й водночас збе­рігають природну граматичну логіку української мови.

Актуалізація активного синтаксису в енциклопедичному дискурсі є не просто питанням стилю, а виявом мовної свідомості — прагненням звільнити фахове мов­лення від колоніальних нашарувань, повернути його до питомої традиції вираження дії, а відтак — до українського способу пізнання світу. Такий підхід дає змогу поєднати наукову точність із природністю викладу, роблячи тексти не лише достовірними, а й живими, переконливими та зрозумілими широкому читачеві.