У радянський період слово “революція”, насамперед у значенні Великої Жовт­невої соціалістичної революції, набуло статусу своєрідного сакрального символу, що втратив реальні історичні конотації, обріс низкою міфів та ідеологічними нашаруван­нями. Тотальна поразка комуністичної системи, розпад СРСР та відновлення неза­лежної української держави поставили перед історичною наукою завдання деміфоло­гізації цього складного феномена — його нової концептуалізації, структуризації, роз­ширення хронологічних меж, критичного переосмислення, а також наповнення зміс­том, звільненим від догматичних інтерпретацій, і повернення до наукового обігу за­бутих імен. У цьому контексті в українській історіографії актуалізовано поняття Української революції початку ХХ століття — багатовимірний процес національного й державного відродження, що розгортався в умовах українсько-російського проти­стояння, спочатку ідейно-політичного, а від кінця 1917 року — й воєнного (Верстюк, 2017). Саме в такому значенні, тобто як процес формування української державності та політичної нації, термін “Українська революція” ввели в науковий і суспільний обіг безпосередні її учасники, творці й перші дослідники: М. Грушевський (2007), В. Вин­ниченко (1920), Д. Дорошенко (1953–1954), П. Христюк (1921), а також Н. Махно (1991). Заперечуване радянською історіографією поняття було реабілітоване сучас­ною українською історичною наукою, посіло вагоме місце в українському історичному наративі ХХ століття й поступово утверджується у світовій академічній практиці як самостійна й невід’ємна складова історії Центрально-Східної Європи.

Сучасна історіографія наголошує на засадничому значенні Першої світової війни 1914–1918 років як події, що радикально змінила усталений світовий порядок (фон Гаген, 2025). Саме війна стала каталізатором глибоких політичних, соціальних і національних трансформацій у Центрально-Східній Європі. Якщо до її початку на мапі континенту сусідили три великі імперії — Російська, Австро-Угорська та Німе­цька, — то після війни внаслідок Східноєвропейської революції (1914–1923) цей ім­перський світ зазнав докорінних змін. Австро-Угорська монархія розпалася, а Австрія перетворилася на невелику державу з населенням близько 6,5 мільйона осіб. На її уламках постала низка нових національних держав, що утвердилися завдяки реаліза­ції принципу самовизначення народів, проголошеного Вудро Вілсоном і підтрима­ного міжнародною спільнотою. Подібні процеси мали місце й на території колишньої Російської імперії, де з руїн старої державності постали Польща, Литва, Латвія, Есто­нія, Фінляндія, а також активізувалися визвольні рухи України, Грузії та Азербай­джану, спрямовані на утвердження власної незалежності. Розпад Російської та Австро-Угорської імперій виявляє низку спільних закономірностей, зокрема у кризі імперських структур, піднесенні національних рухів і спробах створення нових дер­жавних форм. Той факт, що значна частина українських етнічних земель входила до складу Австро-Угорщини, дає додаткові підстави розглядати Українську революцію не лише як внутрішній процес національного й державного відродження, а й як скла­дову ширшого контексту революційних подій у Центрально-Східній Європі початку ХХ ст.

Перша світова війна істотно змінила суспільно-політичний ландшафт Російсь­кої імперії, фактично обезлюдивши її публічний простір. Під дією законів і приписів воєнного часу він різко звузився — фактично до меж залу засідань Державної думи. Решта сфер громадського життя затихла або ж повністю завмерла. До весни 1917 р. близько 15 мільйонів чоловіків були мобілізовані й одягли військові однострої, що позбавило суспільство значної його активної частини (Реєнт & Сердюк, 2004). Ліві опозиційні партії зазнали нищівних репресій: частину їхніх осередків було розгром­лено, а решта змушена діяти в умовах глибокого підпілля. Військова цензура завдала відчутного удару по опозиційній пресі, обмеживши можливості для суспільного діа­логу й політичної критики. Особливо нищівними були наслідки для українського на­ціонального руху. Вже на початку війни було закрито всі українськомовні видання, заборонено діяльність “Просвіт”, а Товариство українських поступовців зуміло зберег­ти свій київський осередок лише завдяки формальному перетворенню клубу на вій­ськовий шпиталь. Єдиним українським періодичним виданням залишалася москов­ська “Украинская жизнь”, яка, втім, виходила друком російською мовою. Окупація ро­сійською армією Галичини призвела до масових репресій проти українського насе­лення — переслідувань, депортацій, насильницької русифікації. Усе це, на тлі затяж­ного характеру війни, спричинило різке зростання соціальної напруги, що поступово переросла у кризу довіри до влади й заклала передумови для майбутніх революцій­них подій.

Вибух Лютневої революції 1917 року в Петрограді докорінно змінив характер суспільного життя. Падіння самодержавства відкрило своєрідний “клапан” у перена­сиченому терпінням і втомою суспільстві, що роками перебувало під тиском воєнного режиму та політичного безправ’я. У лічені дні Росія перетворилася на країну, яку су­часники називали найдемократичнішою у світі. Стихійний вибух громадянської ак­тивності охопив державу тисячами демонстрацій, мітингів, зборів, з’їздів — у них взяли участь десятки мільйонів людей. Підтримка нової революційної влади вважа­лася майже священним обов’язком для будь-якої, навіть найменшої організованої спільноти. Революція відкрила широкі можливості для відновлення діяльності ра­ніше заборонених політичних партій і створення нових. Демократизація державного устрою зумовила потребу глибокої реорганізації адміністративного апарату: його мали заповнити “нові люди” — від міністрів і урядовців до представників земств і місь­ких дум. Поруч із губернськими комісарами почали формуватися ради об’єднаних громадських організацій, покликані забезпечити колегіальний характер ухвалення рішень. Водночас поряд із офіційними державними структурами виникали ради (со­вєти) робітничих, солдатських і селянських депутатів — новий тип представницьких органів, що стали центрами політичної ініціативи знизу. Демократизація армії приз­вела до появи вже навесні 1917 року близько 50 тисяч солдатських комітетів, які фактично перебрали на себе частину функцій військового командування. Визначити точну кількість новостворених революцією громадських і політичних осередків досі залишається складним завданням, яке історики лише почасти намагаються розв’язати.

На виклик революції Україна відповіла масовим національно-визвольним під­несенням, що швидко набуло організованих форм під проводом Української Центральної Ради (УЦР) (Смолій, 2011–2012). Саме під її егідою сформувався укра­їнський революційний провід — нова політична еліта, яка прагнула надати стихій­ному рухові ідейного та інституційного спрямування. Відомий історик Михайло Гру­шевський, обраний головою УЦР, сформулював політичну програму українського руху, що забезпечила йому широку суспільну підтримку та легітимність у межах за­гальноросійського революційного процесу (Грушевський, 1991, с. 121). Потужним свідченням національного пробудження стала маніфестація в Києві 19 березня 1917 року, яка зібрала близько 100 тисяч учасників. А Всеукраїнський національний кон­грес, що відбувся в квітні того ж року, київські журналісти, вражені масштабом пред­ставництва, назвали “національним паломництвом”. Навколо Центральної Ради згуртувалися представники сімнадцяти політичних партій, до її складу увійшли де­легати всеукраїнських військового, селянського та робітничого з’їздів, а в губернських і повітових центрах почали виникати місцеві українські ради, які втілювали ідею самоврядування. Характерною рисою цього періоду стала українізація окремих дивізій і корпусів російської армії, що засвідчувала зростання національної свідомості серед військових. Тим часом в австро-угорській армії продовжував діяти Легіон Українських Січових стрільців, який став символом збройної участі українців у ви­звольних змаганнях. Не потребує особливого доведення теза, що революції творять маси, які приводять у політичне життя та до державного управління тисячі нових лю­дей, раніше далеких від політики. З особливою силою ця закономірність проявилася у подальші роки революційних подій, породивши феномен селянського повстансь­кого руху — водночас могутнього й суперечливого явища (Лободаєв, 2017). Його сила полягала у всеохопній масовості, а слабкість — у відсутності загальної координації та організаційної єдності, що в підсумку позначилося на результатах українських ви­звольних змагань.

Розвиток революційних подій, часта зміна державних режимів і воєнні конфлікти, що виникали з різних тлумачень логіки революційного процесу, його завдань і перспектив, постійно висували на передній план нових діячів. На авансцену виходили діячі, які уособлювали різні політичні ідеї, соціальні прошарки й націо­нальні прагнення. Одні з них зуміли зробити блискучі політичні кар’єри, тимчасово піднялися на вершину публічного життя, увійшли в історію як відомі постаті або навіть стали частиною національного міфу. Таких було небагато. Натомість більшість учасників революційного руху — люди, які виконували важливі, але короткотермінові функції — залишилися героями лише окремих епізодів. Дехто загинув у вирі воєнного протистояння, інші опинилися в еміграції, шукаючи порятунку від політичних переслідувань, а ще когось подальша радянська історія таврувала як “ворога народу”. Так революція, яка відкрила шлях до національного й соціального оновлення, вод­ночас перетворилася на арену, де людські долі спалахували й згасали з тією ж непередбачуваністю, з якою змінювалися уряди, фронти й політичні ідеали.

Відтворюючи історію революції, сучасні дослідники прагнуть максимально “залюднити” її простір — повернути до історичної пам’яті імена не лише головних дійових осіб, а й тих, хто перебував поруч: соратників і опонентів, організаторів і свід­ків, діячів, які творили повсякдення революційної доби. Їхнє завдання — сформувати широку мозаїку людських доль, де переплелися життєві шляхи політиків, державних і громадських діячів, військових різних рангів і армій, повстанських отаманів, жур­налістів, письменників, художників — усіх, хто своїми вчинками, словом чи пензлем формував духовний і мистецький образ революції. Як масштабне історичне явище, Українська революція далеко вийшла за межі національного простору — вона викли­кала зацікавлення і відгук у багатьох зарубіжних середовищах, змусила про себе гово­рити відомих політиків, дипломатів, науковців, а декого з них навіть взяти безпо­середню участь у її подіях.

Звісно, охопити всіх учасників неможливо. Проте значна частина з них уже стала героями “Енциклопедії історії Української революції 1914–1923 років”, де пред­ставлено як добре знані постаті, так і тих, чиї імена лише тепер повертаються до науко­вого обігу. Мета укладачів енциклопедії полягає не лише у відтворенні біографій окре­мих осіб, а й у створенні цілісної панорами епохи, у якій ці постаті постають не ізо­льовано, а як взаємопов’язані елементи великої історичної драми. Навіть коли їхні дії чи переконання мали діаметрально протилежний характер, усі вони були частиною спільного процесу — тієї грандіозної революційної доби, що визначила траєкторію української історії ХХ ст.

Підготовка ЕІУР опирається на здобутки українського енциклопедознавства. В ній творчо використано напрацювання “Енциклопедії українознавства” (Кубійович, 1949–1984) та “Енциклопедії сучасної України” (Дзюба, Жуковський, Железняк та ін., 2001–2024). Принципи формування словникового матеріалу запозичені з “Енциклопедії історії України” (Смолій, 2003–2013).

Енциклопедичне видання укладено за алфавітним принципом, що забезпечує зручність пошуку та навігації серед численних персоналій. Біографічні статті напи­сані у вільній, аналітично-оповідній формі, в центрі якої — події революційної доби, відображені крізь призму особистої участі та життєвого досвіду конкретних діячів. Більшість статей супроводжено вказівками на ширшу наукову літературу, архео­графічні та архівні джерела, що створює можливість для подальших досліджень і перевірки фактів. “Енциклопедію історії Української революції 1914–1923 років” за­думано як електронний ресурс, що відповідає сучасним тенденціям цифрової гумані­таристики. Його розміщено на сайті Інституту історії України НАН України, де онлайн-енциклопедія поступово наповнюється новими статтями. Нині вже підготов­лено понад 600 статей із запланованих 2 тисяч, що становитимуть повний корпус цього компендіуму. Ресурс передбачає можливість додавання нових матеріалів і реда­гування наявних статей, забезпечуючи їхню актуальність, наукову достовірність і до­ступність для широкої аудиторії. Такий формат дозволяє оперативно впроваджувати зміни та уточнення, підтримуючи високу точність, динамічність і сучасність інфор­маційної платформи. Завдяки інтерактивним інструментам користувачі мають змогу ознайомлюватися з найновішими даними, що постійно оновлюються й доповнюються в режимі реального часу. Сайт енциклопедії доступний за адресою: http://ukr-revolution.history.org.ua/about

Російська агресія, що триває вже понад 10 років, а особливо її остання — повно­масштабна фаза, істотно ускладнила умови наукової діяльності в Україні. В умовах війни левова частка державного бюджету спрямована на потреби армії та оборони, тому підтримка гуманітарних наук відходить на другий план. Частина українських науковців — потенційних авторів і редакторів “Енциклопедії історії Української рево­люції 1914–1923 років” — стали до лав Збройних сил України. Інші, зокрема спів­робітники наукових і освітніх центрів, розташованих на сході держави, були змушені залишити місця свого постійного перебування, що призвело до втрати частини науко­вого потенціалу. Попри ці надзвичайно складні обставини, наукова праця триває. Робота над енциклопедичним проєктом не припинилася навіть у часи воєнної не­безпеки.

Тематика Української революції — одна з ключових у сучасній гуманітарис­тиці — нині набуває особливого звучання. Її наскрізним мотивом є протистояння з Росією, що надає історичному дослідженню виразної актуальності. Вивчення подій 1914–1923 років допомагає не лише глибше усвідомити драматичні сторінки росій­сько-українських відносин і процесів націо- та державотворення, а й відтворити між­народне тло епохи, повернути із забуття маловідомі постаті й події. Водночас сьогодні, крізь призму нового історичного досвіду, ми можемо наочно переконатися, наскільки далеко просунулася Україна як держава і як політична нація в розумінні власних інте­ресів, у здатності їх захищати й відстоювати. Цей контраст між минулим і сучасністю надає дослідженням революційної доби, зокрема й енциклопедичним, не лише ака­демічної, а й глибоко символічної ваги, перетворюючи їх на свідчення тяглості україн­ської боротьби за свободу й гідність.