Вперше енциклопедична згадка про Івана Пулюя міститься у J. С. Poggendorfs biographisch-literarisches Handwörterbuch zur Geschichte der exakten Wissenschaften (1898, т. 3, с. 1076). На той час Пулюй був професором Німецької високої технічної школи, відомої як Технічний університет (слово “німецький” тут визначає мову ви­кладання, а не державну належність — заклад підпорядковувався Міністерству освіти Австро-Угорщини). Поява перших і наступних енциклопедичних довідок про Івана Пулюя безпосередньо пов’язана з тим, що вже із середини 1870-х років його наукові досягнення у фізиці та електротехніці набули міжнародного визнання.

Після закінчення філософського факультету Віденського університету (1874) Іван Пулюй упродовж одного навчального року працював асистентом і викладачем кафедри фізики, механіки та математики у Військово-морській академії міста Фіуме (тепер Рієка, Хорватія). Саме в цей період він сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти новим методом, за що був удостоєний срібної медалі на Всесвітній виставці в Парижі 1878 року. Згодом цей прилад неодноразово згадував­ся у фаховій літературі як зразок технічної інновації. Зокрема, його переваги описано в університетському курсі Thermodynamique (1889) професора Паризького університету Сорбонни, лавреата Нобелівської премії з фізики 1908 року Габрієля Ліппмана. Підручник витримав багато перевидань і використовувався у вищій школі Європи, США та інших країн (Петрик, 2025, с. 26). У 1907 році, на прохання дирекції музею “Deutsches Museum von Meisterwerken der Naturwissenschaften und Technik” у Мюнхені, Пулюй надіслав точну копію свого приладу як експонат для демонстрації історії розвитку науки і техніки. Її розмістили в експозиції поруч із відомим приладом Джеймса Джоуля.

Світове визнання Іван Пулюй здобув завдяки дослідженням катодних променів і процесів у газорозрядних трубках. У 1880–1882 роках він опублікував із цієї тема­тики чотири статті у впливовому журналі “Wiener Berichte”; уже перша з них (Puluj, 1880) викликала значний резонанс у фізико-хімічній спільноті. Показово, що саме 1880 року в США почав виходити журнал “Science”, і в одному з його перших чисел з’явилася стаття за підписом Івана Пулюя та Ґустава Ґлейзера (Puluj & Glaser, 1880). Із її змісту випливає, що ініціатором публікації був Ґлейзер, який прагнув поширити англійською мовою результати Пулюя, спершу надруковані німецькою. Значущість цих праць полягала в аргументованому спростуванні хибних висновків британського вченого Вільяма Крукса щодо природи процесів у сильно розріджених газах. Попри його беззаперечний авторитет — відкриття талію, добування гелію в лабораторних умовах, членство в Лондонському королівському товаристві (від 1863), Королівська медаль (1875), відзнака Французької академії наук (1880) — Крукс висунув помил­кову гіпотезу про “четвертий агрегатний стан” як наслідок розпаду молекул у вакуумі. Пулюй довів протилежне: усі спостереження в газорозрядних трубках, зокрема спект­ральний аналіз, засвідчують, що навіть у глибокому вакуумі рухаються частинки, які зберігають свої хімічні властивості. Він також припустив, що руйнування атома може супроводжуватися виділенням колосальної енергії — гіпотеза, що згодом підтверди­лася відкриттям радіоактивності.

Свої дослідження катодних променів Іван Пулюй підсумував у німецькомовній монографії (Puluj, 1883). Про широкий науковий резонанс свідчить те, що у 1889 році Лондонське фізичне товариство видало її переклад англійською у серії “Physical Memoirs”, присвяченій найважливішим працям із сучасної фізики (Puluj, 1889). Од­ним із фундаментальних висновків Пулюя було суворе експериментальне доведення того, що катодні промені становлять потік негативно заряджених частинок, вибитих із катода сильним електричним полем. Тобто він фактично встановив їхню корпуску­лярну природу — приблизно за 15 років до відкриття електрона і ще до появи самого терміна “electron”. На той час значна частина провідних фізиків (аж до середини 1890-х) тлумачила катодні промені як різновид електромагнітних хвиль, що не передбачає перенесення заряду. Ключову роль у висновку Пулюя відіграли його досліди з відхи­лення катодних променів магнітним полем. Хоч цей ефект спостерігали й інші дослід­ники, ніхто не пов’язував його із законами взаємодії електричних струмів або рухомих заряджених частинок. Пулюй першим довів, що дія магнітного поля на катодні про­мені тотожна його дії на електричні струми в провідниках. Він сформулював ідею, що кожна рухома електрична частинка є елементарним струмом, а отже, на неї має діяти відповідна сила. Це, власне, є раннім формулюванням принципу, який згодом стане відомим як сила Лоренца. Лише наприкінці XIX століття ця концепція була прийнята й покладена в основу електронної теорії Лоренца.

У 1897 р. Джозеф Джон Томсон визначив масу катодної частинки, чим оста­точно ствердив існування електрона як універсальної складової частинки атомів усіх хімічних елементів, за що, серед іншого, був відзначений Нобелівською премією (1906). Важливо зазначити, що Томсон у своїй монографії (Thomson, 1898) належно оцінив внесок Пулюя у прокладання шляху до відкриття електрона.

У галузі фізики Іван Пулюй активно працював трохи більше десяти років, пе­реважно до переїзду з Відня до Праги, де на запрошення Міністерства освіти обійняв посаду професора експериментальної та технічної фізики в Німецькій політехніці. Проте на початку 1896 року він повернувся до фізичних досліджень і за два місяці отримав результати, що забезпечили йому світове визнання. Поштовхом стало пові­домлення Вільгельма Конрада Рентгена про відкриття Х-променів (Röntgen, 1896). Перевагою Пулюя було використання власної газорозрядної лампи, створеної 1881 року як новий тип джерела світла й відомої у Європі як “лампа Пулюя” (“Pulujlampe”). Саме з її допомогою він оперативно дослідив природу нових променів і виклав отри­мані результати у двох статтях (Puluj, 1896), опублікованих уже через півтора місяця після першого повідомлення Рентгена — раніше, ніж з’явилися його наступні публі­кації. Пулюй установив місце виникнення та просторовий розподіл Х-променів, від­крив їхню здатність йонізувати речовину, пояснив їхню фізичну природу та отримав знімки високої якості, зокрема перший у світі повнотілий рентгенівський знімок ди­тини (2 лютого 1896 року). Його було надруковано в празькій газеті “Bohemia” (1896) та в британському журналі “The Photogram” (1896). Пулюй однозначно визнав пріо­ритет Рентгена, послідовно називаючи Х-промені “рентгенівськими” (Röntgen’schen Strahlen), але Рентген у своїх наступних працях не згадав внеску Пулюя. Попри це, у європейській популярній науковій пресі для ілюстрацій відкриття використовували саме знімки Пулюя, а його роль визнавали відкрито. Однією з перших наукових публікацій, що відзначила ефективність Х-променів у медицині й використання труб­ки Пулюя, стала стаття професора Д. Кокса з Університету Макґілла (Cox, 1896). Опис першого медичного застосування Х-променів у США також пов’язаний із труб­кою Пулюя: 3 лютого 1896 року в Дартмутському коледжі саме вона виявилася най­надійнішою — на відміну від інших, не перегорала (Spiegel, 1995).

Прикметно, що Рентген, з огляду на зміст його публікацій, до свого відкриття не проводив досліджень фізичних процесів у газорозрядних трубках. У першому по­відомленні про відкриття він зауважив, що нові промені можна спостерігати, викори­стовуючи трубки різних конструкцій, але не згадав лампи Пулюя — попри те, що вони були добре відомі в наукових колах, виготовлялися серійно в Ляйпцігу й застосовува­лися в лабораторіях багатьох країн. Це тим більше дивує, адже Рентген був особисто знайомий з Пулюєм: у 1875–1876 роках вони разом працювали в Страсбурзькому фізичному інституті Августа Кундта. Це не єдиний дивний епізод у поведінці вченого, особливо після отримання ним першої Нобелівської премії з фізики 1901 року. Зго­дом його біографів збентежив заповіт, за яким було спалено архів Рентгена разом із лабораторними записами й листуванням (докладніше див. Ґайда, 2019, с. 60–96).

Близько трьох десятиліть Іван Пулюй присвятив електротехніці — “геніальній доньці фізики”, як він її називав. На час запрошення до Праги (1884) він уже мав ре­путацію авторитетного європейського фахівця з прикладної електротехніки. Свою дія­льність у цій галузі він розпочав із конструювання електричних ламп, які за надій­ністю та тривалістю роботи перевершували лампи Томаса Едісона. Вони з успіхом експонувалися на Електротехнічній виставці у Відні 1883 року. Після цієї демонстра­ції Пулюя запросив відомий австрійський промисловець Йозеф Верндль, який пла­нував розгорнути виробництво електротехнічних приладів у місті Штайр. Пулюй ор­ганізував там масовий випуск ламп власної конструкції: тисячі їх було використано для освітлення Електротехнічної виставки в Штайрі в серпні 1884 року, а також вуличного освітлення міста. За свідченнями очевидців, це справило “враження моря світла” (Ґайда, 2019, с. 107). Електротехнічні прилади Пулюя набули значного поши­рення в Європі (докладніше див. Петрик, 2025).

Працюючи в Празькій політехніці — як декан, ректор (1888–1889) і перший керівник кафедри електротехніки, створення якої він домігся у 1902 році, — Іван Пу­люй поєднував викладацьку та організаційну діяльність з активними науковими до­слідженнями у галузі теоретичної електротехніки. Він опублікував близько 20 ґрунтов­них статей у фахових виданнях Австро-Угорщини, Німеччини й Франції, а також українською мовою у виданнях Наукового товариства ім. Шевченка (Ґайда, 2019, с. 190–192). У своїх теоретичних працях Пулюй широко застосовував методи вищої математики, що було можливим завдяки його ґрунтовній математичній підготовці: під час навчання у Віденському університеті він отримував найвищі оцінки з мате­матичних дисциплін (Головач, 2020, с. 84–86).

У Празі Іван Пулюй здійснив масштабну інженерну діяльність, проєктуючи та технічно керуючи будівництвом електростанцій. Він одним із перших обґрунтував не­обхідність переходу від дрібних локальних електрогенераторів до великих електро­централей, які забезпечують дешевшу енергію та надійнішу експлуатацію. Як провід­ний державний експерт, Пулюй послідовно наполягав і на дотриманні екологічних вимог при їх проєктуванні. Його науково-технічна й педагогічна діяльність була ви­соко відзначена: орден Залізної корони (1906), титул державного радника (1910), ор­ден Франца-Йозефа (1916). У 1913 році його обрано почесним членом Віденського електротехнічного товариства — визнання заслуг у розвитку електротехніки. Широ­кий спектр винаходів Пулюя, запатентованих в Австро-Угорщині, Німеччині, Італії та Швеції (Нагорняк, 1999), охоплює як удосконалення засобів зв’язку, так і нові при­лади для вимірювань. Уже в 1878 році він створив телефонний сигнальний апарат, який дозволяв подавати виклик без додаткової батареї. Працюючи над електростан­ціями, розробляв технічні рішення, що підвищували безпеку персоналу. Одним із найважливіших його винаходів став телетермометр — прилад для дистанційного ви­мірювання температури на великих глибинах чи висотах (морські води, шахти, сверд­ловини, гірські станції). Пулюй також сконструював трубку-вентиль для випрям­лення змінного струму та безпечну лампу для гірників. Вагомий внесок він зробив і в техніку вакууму: відкрив принципи дегазації приладів, що забезпечують зниження тиску газу в трубках. Саме завдяки цій технології Ж. Перрен у 1896 році зумів спо­стерігати відхилення катодних променів в електричному полі, а Дж. Томсон у 1897 році визначив масу електрона.

Упродовж усього життя Іван Пулюй послідовно працював над розвитком укра­їнської освіти та просвітництва — від видання молитовників і підручників для гімна­зій до спроб заснувати повноцінні наукові та навчальні інституції. Найяскравіше ці зусилля проявилися в його багаторічній боротьбі за відкриття українського універси­тету у Львові та в активній діяльності як дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка. Ще в студентські роки Пулюй започаткував переклад церковної літератури українською мовою з використанням фонетичного правопису, відкидаючи штучне “язичіє”. У Відні він видав Молитвослов (1869) і Молитовник (1871). Іван Франко пі­зніше згадував: “Пулюй 1871 р. дав себе знати в руськім письменстві як дуже талано­витий полеміст у дуже делікатній справі — вживання народного язика в церковних книжках” (Франко, 1984).

У лютому 1871 року у Відні розпочалася спільна праця Пулюя і Пантелеймона Куліша над перекладом Біблії. Уже того ж року вийшов друком переклад чотирьох Євангелій, а повний текст Нового Завіту було надруковано у Львові в друкарні НТШ 1880 року (Святе письмо Нового завіту, 1880); згодом його неодноразово перевида­вало Лондонське Біблійне товариство. Після смерті Куліша (1897) Пулюй запросив до співпраці Івана Нечуя-Левицького для завершення перекладу Старого Завіту. Він узяв на себе не лише остаточне редагування тексту, а й вирішення фінансових питань, пов’язаних із виданням повного перекладу Біблії — Сьвяте письмо Старого і Нового Завіту (1903).

П. Куліш дуже високо цінував Пулюя, назвав його “чоловіком-самоцвітом” (Студинський, 1930, с. 84). У фундаментальному виданні (Нахлік, 2007), присвяче­ному Кулішеві, прізвище Пулюя згадано на понад 100 сторінках у різних контекстах, зокрема, щодо його контактів з багатьма громадськими діячами Галичини та Наддні­прянської України. Цікавий факт: ще будучи студентом у Відні, він у липні 1871 року прибув до Львова і зустрівся з народовцями для обговорення актуальних громадських і політичних справ (Нахлік, 2007, т. 1, с. 292).

Іван Пулюй був переконаний, що розвиток української освіти неможливий без власних навчальних закладів і підручників. Ще у студентські роки він переклав під­ручник із планіметрії та працював над перекладом ботаніки Ернста Геккеля, про що повідомляв Олександра Барвінського в листі від 30 квітня 1871 року (Листи, 2007, с. 67). Надалі головним завданням Пулюй вважав заснування українських вищих шкіл. Оскільки на Наддніпрянщині це було неможливо, він разом з однодумцями зо­середив зусилля на домаганні відкриття українського університету у Львові. Упро­довж понад десяти років Пулюй відігравав провідну роль у цій кампанії, виявляючи наполегливість і згуртовуючи прихильників. 26 січня 1902 року він входив до депутації, що подала до віденського уряду офіційний меморіал із відповідною ви­могою. Опір впли­вових польських політичних кіл затримував ухвалення рішення, однак Пулюй не припиняв діяльності. Лише 29 листопада 1912 року уряд Австро-Угорщини оголосив проєкт заснування українського університету у Львові, відкриття якого планувалося на 1916 рік (Ріпецький, 1956). Реалізацію зірвали воєнні події. Попри це, ідея не була втрачена: у 1920 році, з ініціативи НТШ, у Львові було за­сновано Український таєм­ний університет — заклад, що працював у надзвичайно складних умовах бездержав­ності до червня 1925 року.

Іван Пулюй високо оцінив заснування у 1873 році львівського Товариства ім. Шевченка і став одним із перших його дійсних членів. Він так само підтримав реорга­нізацію товариства у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) за новим статутом від 16 листопада 1892 року (Пляцко, 2023, с. 27–29). У виданнях НТШ Пулюй опубліку­вав чотири фахові статті з електротехніки українською мовою (Ґайда, 2019, с. 191–192). У 1899 році його одним із перших обрали дійсним членом товариства. Велику увагу він приділяв популяризації науки українською мовою. Зокрема, видав дві ґрун­товні брошури (Пулюй, 1879; 1881), у яких висвітлив найактуальніші на той час пи­тання фізики та астрономії.

Публіцистичний талант Пулюя яскраво проявився у його статтях на захист укра­їнської мови як націєтворчого й державотворчого чинника, а також у публікаціях, присвячених вимозі відкриття українського університету у Львові. На сторінках львів­ської газети “Діло” він надрукував 12 статей (Ґайда, 2019, с. 191–192) та окрему бро­шуру (Пулюй, 1904). З різкою критикою Пулюй виступив проти царського маніфесту від 19 серпня 1905 року, який подавався як акт “милості”, але фактично не скасовував заборон на українське слово. Він писав: “…за слово Боже на рідній мові людей як пере­ступників карають, а сьвятійший синод св. Письма на українській мові і раненим лю­дям не дозволяє, тим воякам українцям, що за царя кров проливати мусіли. Чи мож­ливий поступ там, де таке варварство дозволено царським указом?!” (Пулюй, 1905).

З початком Першої світової війни Іван Пулюй активно виступив як політолог, аналізуючи міжнародні процеси в контексті можливості здобуття української держав­ності. У своїх публікаціях німецькою мовою він аргументовано переконував політичні та військові кола Центральноєвропейських держав у необхідності реалізації українсь­кої державної ідеї. Особливо вирізняються дві брошури — “Україна та її міжнародне політичне значення” і “Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині” (Ґайда, 2019, с. 163–172). Далекоглядність його міркувань виявляється у висновку, що зберігає актуальність і сьогодні: “В Європі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність (Übermacht), а про її послаблення не можна думати, поки Московщина продовжує володіти Україною та її природними багатствами. Ві­льна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визво­лення лежить не тільки в інтересах цих держав, але і цілої Європи” (Puluj, 1915). По­літичні висновки Пулюя ґрунтувалися не на деклараціях, а на глибокому історичному й геополітичному аналізі.

Упродовж усього життя Іван Пулюй був активно залучений до громадського життя. Ще гімназистом він заснував у Тернопільській класичній гімназії таємне това­риство української молоді “Громада”, де навчання було німецькою мовою. Члени то­вариства збиралися тричі на тиждень: у неділю — для декламацій і читання Святого Письма, у середу — для занять з історії, у суботу — з літератури; було створено власну бібліотеку, а найбільший вплив на молодь справляла поезія Тараса Шевченка (Збож­на, 2007). Під час навчання у Відні, де тоді перебували понад два десятки українських студентів-галичан, Пулюй у 1865 році організував Товариство українських богосло­вів. Важливою подією стало вшанування 10 березня 1866 року роковин Шевченка, що відбулося всупереч опору москвофілів і з помітною підтримкою чеських студентів. У 1867 році українська молодь у Відні заснувала легальне товариство “Січ”, яке Пулюй очолював у 1872–1873 роках. Це товариство відіграло важливу роль у суспільно-куль­турному житті Галичини, що відзначав і Іван Франко (Франко, 1982, с. 322).

Важливою подією в житті Івана Пулюя стала його поїздка на Наддніпрянську Україну влітку 1880 року на запрошення Пантелеймона Куліша та його дружини. Протягом кількох тижнів він відвідав Київ, Харків і Мотронівку — родинний маєток Кулішів. Під час зустрічей обговорювалися громадсько-культурні питання, зокрема можливість заснування в Австро-Угорщині українського літературного журналу на зразок “Основи” (1861–1862). У Харкові Пулюй відвідав оселю Христини Алчев­ської — відомої просвітниці та організаторки українських недільних шкіл.

З початком війни І. Пулюй разом із І. Горбачевським у 1914 році в Празі очолив Комітет допомоги біженцям з Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим воякам-українцям і військовополоненим. Заснував фонд для фінансової підтримки навчання української молоді. Свою публіцистичну патріотичну діяльність здійснював у взаємодії з Союзом визволення України — організацією наддніпрянсь­ких українських емігрантів.

5 травня 1915 року в Празі на зустрічі з українською громадою звернувся до при­сутніх з такими словами: “Шановні пані і панове, милі земляки! Сердечно витаю Вас в тій салі, де я від трийцять років викладав перед учениками моїми спершу науку фізики і електротехніки, а тепер викладаю електротехніку. Але сьогодні запросив я Вас не на електротехнічний відчит. Електротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полі і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, наша література і доля народа нашого” (Ґайда, 2019, с. 43).

Енциклопедичні видання, як універсальні, так і галузеві, неминуче обмежені у можливостях повноцінно відтворити багатогранність діяльності видатних діячів. Це особливо помітно у випадку Івана Пулюя, який проявив себе не лише в науці й техніці, а й у гуманітарній сфері — як перекладач, публіцист, політолог і громадський діяч. У перших енциклопедичних публікаціях про нього головний акцент робився на його здобутках в електротехніці. Не претендуючи на повноту переліку видань і не аналізу­ючи зміст відповідних статей, подамо основні найдавніші енциклопедичні згадки про Пулюя у хронологічному порядку.

Як уже зазначалося, найперша енциклопедична згадка про Івана Пулюя з’яви­лася у 1898 році у біографічному словникові, заснованому німецьким фізиком і хімі­ком Й. Х. Поггендорфом. Також однією з перших була стаття в Ottův slovník naučný (1903), підготовлена ще за часів Австро-Угорщини. Уже наступного року дані про Пу­люя були внесені до J. С. Poggendorfs biographisch-literarisches Handwörterbuch zur Geschichte der exakten Wissenschaften (1904, т. 4, с. 1200), а також у наступні переви­дання цього словника (1926, т. 5, с. 1011; 1938, т. 6, с. 2092). Цікавою є поява довідки про Пулюя в іспаномовній Enciclopedia Universal Europeo-Americana, виданій у Бар­селоні (1922). У міжвоєнній Чехословаччині його постать відображено у двох енцик­лопедичних виданнях — Masarykův slovník naučný (1931) та Dodatky k Ottovu slovníku naučnému (1938). Важливою подією для української енциклопедистики став вихід 3-томної Української загальної енциклопедії під редакцією Івана Раковського. У 2-му томі міститься ґрунтовна довідка про Пулюя як фізика (“предтеча Рентгена”), винахід­ника, автора науково-популярних праць, перекладача Біблії, громадського діяча та дійсного члена НТШ (Українська загальна енцикльопедія, 1933, т. 2, с. 1174).

Буквально декілька рядків про Пулюя вписано в Українській радянській енцик­лопедії (1963). Щоправда, у її другому виданні згадки про нього нема. Із деякою лібе­ралізацією політичного режиму стисла інформація про І. Пулюя потрапила на сто­рінку Українського радянського енциклопедичного словника (1987).

Після Другої світової війни стараннями української діаспори побачили світ ен­циклопедії, у яких висвітлено постать І. Пулюя (Українська мала енциклопедія, 1963; Енциклопедія українознавства, 1973; Encyclopedia of Ukraine, 1984). Не оминули увагою визначного українця й у низці інших видань (Dějiny exaktních věd v českých zemích do konce 19 stoleti, 1961; Österreichisches Biographisches Lexikon, 1971; Brock­haus Encyklopädie, 1972).

Популяризації імені Івана Пулюя сприяла перша присвячена йому монографія (Гривняк, 1971). Однак її пізнавальна цінність була суттєво обмежена: автор не мав доступу до більшості джерел, що сам визнав у завершальному абзаці, а брак фахової підготовки у природничих науках у поєднанні з літературними домислами спричи­нив численні неточності. Найперша серед них — у назві книги, де є формулювання “винахідник проміння Х”. Воно некоректне, бо природні явища не винаходять, а від­кривають. Автор монографії також проігнорував висновки українських науковців, які не сумнівалися у пріоритеті Рентгена, але високо оцінювали внесок Пулюя. Фізик Ро­ман Цегельський писав: “Ся лямпа о стільки заслуговує на увагу, що фактично вона є предтечею рурки Рентгена … Отже, Пулюй був вже 1882 р. на шляху відкриття, зроб­леного Рентгеном 1895 р.” (Цегельський, 1928). Медик Олександр Барвінський (мол.) наголошував: “…проф. Пулюй, як і всі його тогочасні співробітники на цім полі, не знав нічого про ділання променів своєї лямпи на фотографічну плиту” (Барвінський, 1924, с. 184). Це відповідає науковій реальності: до 1895 року ніхто не передбачав іс­нування випромінювання з проникністю, значно вищою за ультрафіолет.

А втім, науковий внесок Пулюя у становлення фізики Х-променів є беззапе­речним і не менший за внесок Рентгена. По-перше, саме дослідження катодних про­менів Пулюя проклали шлях до відкриття нового явища. По-друге, після публікації Рентгена він першим визначив ключові властивості Х-променів, пояснив їх природу та продемонстрував методи практичного застосування. Тим часом Рентгенові спроби теоретичного пояснення виявилися невдалими, до того ж він тривалий час ігнорував мікроскопічну природу матерії. Академік Абрам Йоффе згадував, що в Інституті фі­зики Мюнхенського університету, яким керував Рентген, слово “електрон” не дозво­лялося вживати протягом десяти років після його відкриття (Ґайда, 2019, с. 79).

Не Ю. Гривняк першим приписав Іванові Пулюю пріоритет у відкритті Х-про­менів. Першоджерелом цього припущення була книга спогадів журналіста Егона Ер­віна Кіша, видана 1943 року німецькою мовою у США. Він стверджував, що був свід­ком демонстраційних лекцій Пулюя ще в дитячому віці (Ґайда, 2019, с. 86–96). У 1950–1960-х роках подібні твердження з’явилися в низці німецькомовних публікацій та в працях української діаспори. Їхній ґрунтовний аналіз подано в (Ґайда, 2019). Ма­сове поширення неточностей, однак, пов’язане насамперед із некритичним прийнят­тям монографії Гривняка (1971), у якій, попри її популяризаторську роль, містяться десятки вигаданих або перевернутих фактів. Численні твердження, що не витриму­ють навіть елементарної перевірки, продовжують тиражуватися в сучасних публіка­ціях — як паперових, так і електронних. Серед найочевидніших прикладів: вигадка про “щоденний десятикілометровий шлях” гімназиста Пулюя (Гривняк, 1971, с. 12) — від Гримайлова до Тернополя близько 40 км по прямій, тож щоденний маршрут фізично неможливий; легенда про “1500 км пішки до Відня” та ночівлі “в селянських хатах” (там само, с. 13) — спростовується власними листами Пулюя, де він описує по­їздку через Львів (Збожна, 2007, с. 35); твердження про “низькі оцінки через акцент” (там само, с. 15) — документально спростоване: на дев’яти математичних курсах у Ві­денському університеті він отримав оцінку “відмінно” (Головач, 2020, с. 84–86); ви­гадка про “зречення батьків” через відмову від духовної кар’єри — повністю запе­речується приватним листуванням; непідтверджена версія про “справжнє прізвище Пульгуй” та “офіційну зміну” у 1881 році (там само, с. 93) — жодного докумен­тального підтвердження не існує, але цей міф уже встиг потрапити навіть до однієї енциклопедії, що готується до друку. Отже, значна частина міфів про Пулюя виникла не через брак джерел, а через відсутність їхньої критичної перевірки, що зумовило стале тиражування помилок. Професор Роман Ґайда наполегливо застерігав від поширення неправдивих відомостей про вченого (Гайда, 1998).

Вражає унікальність особистості Івана Пулюя. За масштабом універсального таланту рівня геніальності, титанічної праці у дуже різних сферах діяльності, Іван Пулюй належить до найвидатніших постатей науки і культури в історії людства. За­звичай держави вшановують і популяризують видатних діячів ще за їхнього життя. У випадку Івана Пулюя ситуація була протилежною: за умов бездержавності україн­ського народу він сам популяризував ідею незалежної України на міжнародному рівні. Натомість у радянський період його ім’я стало небажаним — у підрадянській Україні на нього було накладено фактичне табу з ідеологічних міркувань. Попри це, цензура інколи давала збої: у 1960-х роках з’явилися поодинокі газетні публікації з короткими відомостями про вченого (Ґайда, 2019, с. 198). У 1968 році на фізичному факультеті Львівського університету була проведена конференція до 50-річчя його смерті, а за матеріалами доповідей наступного року опубліковано фахову статтю про Пулюя як фізика (Гайда, 1969). Втім, аналогічну статтю, надіслану до київського жур­налу “Наука і суспільство”, радянська цензура заборонила. Лише через двадцять ро­ків, зі зміною політичних обставин, її було опубліковано (Влох, 1989), і вона набула значного розголосу.

Поступове повернення імені Івана Пулюя в український і світовий науковий контекст значною мірою стало можливим завдяки багаторічній подвижницькій праці професора Р. Ґайди. Підсумком його багаторічної праці над документальними дже­релами про Івана Пулюя стала монографія “Іван Пулюй” (Ґайда, 1998) та її адап­тований німецькомовний переклад (Gajda, 2001). Перед цим він, у співавторстві, опублікував англомовну статтю про Пулюя у провідному медичному журналі США (Mayba, 1997). Наукову лінію Ґайди продовжує новіша англомовна публікація (Pid­valna, 2021), спрямована на подальшу інтеграцію постаті Пулюя у світовий науковий дискурс. Крім цього, знаковою подією у міжнародному висвітленні спадщини Пулюя став вихід фундаментальної майже тисячосторінкової монографії з історії радіо­активності (L’Annunziata, 2016). У розділі “Hall of Fame” ім’я Пулюя вписано поряд із найвидатнішими фізиками другої половини ХІХ — початку ХХ століття; йому при­свячено шість сторінок. Видання було відзначене як одне з двох найкращих у галузях фізики та хімії, опублікованих у 2016 році, й рекомендоване як університетський під­ручник. Таке визнання стало результатом послідовних зусиль кількох поколінь українських дослідників, спрямованих на повернення Іванові Пулюю належного міс­ця у світовій історії науки.