ВСТУП

На початку ХХІ ст. дедалі більшу увагу книгознавців, істориків науки та куль­турологів привертають питання дослідження й висвітлення книжкових пам’яток, що зберігаються у фондах відділів рідкісних і цінних видань національних та провідних бібліотек України. Особливо актуальними стають праці, присвячені формуванню віт­чизняної книжкової справи й книгодрукування, зокрема — становленню перших ен­циклопедичних видань на українських землях. Вивчення їхньої генези зумовлене по­требою осмислити джерела сучасних інформаційних ресурсів у різних галузях науки, а також браком історико-книгознавчого аналізу самих видань. Тому дослідження ви­токів та соціокультурних чинників підготовки перших енциклопедичних праць в Україні, серед них — “Нові Афіни”^[1] Бенедикта Хмельовського^[2], постає одним із важ­ливих завдань сучасної вітчизняної енциклопедистики. Адже енциклопедичні ви­дання — свідки своєї епохи, що зберігаються в бібліотечних книгосховищах, — містять цінні історичні відомості про суспільні події, маловідомі факти з життя людей і роз­витку науки, а також інформацію про видатних діячів певного історичного періоду. Водночас історичні умови, соціокультурні чинники створення та побутування енцик­лопедичної літератури, яка поширювалася на українських землях у XVII–XVIII ст., а також її історико-книгознавча й культурологічна характеристика досі залишаються недостатньо висвітленими українськими дослідниками.

Польськомовне видання “Нові Афіни”, що вийшло друком у середині XVIII ст., стало першою універсальною енциклопедією барокового типу (compendium omnium scientiarum), надрукованою на теренах України. Відтак ця праця не залишилася поза увагою істориків, філологів і книгознавців, кожен із яких зробив свій внесок у висвіт­лення окремих аспектів її створення та функціонування. Водночас більшість дослі­джень — з огляду на історичні обставини — здійснено польськими науковцями. Істо­ріографія польськомовних студій, присвячених вивченню змісту та значення “Нових Афін”, уже має значні напрацювання: філологи аналізували особливості стилістики, використання фразеологізмів і термінології; історики та філософи досліджували ідей­ний зміст компендіуму, світогляд автора, обставини його поширення в суспільстві та вплив на формування інтелектуальної свідомості епохи. У Польщі “Нові Афіни” були предметом досліджень М. Віхової, К. Войцицького, Д. Доланського, А. Елбановського, С. Гжибовського, Є. Косовської, Ю. Кшижановського, С. Куфеля, Я. Ліпського, В. Огро­дзинського, В. Пашиньського, Є. П’ясковського, Г. Рубіцької-Новацької та інших. Об’єкт нашого дослідження привертав увагу й українських авторів — С. Абрамовича, А. Альошина, А. Ільченка. Проте окремі аспекти, окреслені в цих публікаціях, і досі потребують подальшого глибшого аналізу.

Метою статті є аналіз та узагальнення наукових матеріалів про умови ство­рення, зміст і значення “Нових Афін” Б. Хмельовського; історико-книгознавча та культурологічна характеристика видання, а також висвітлення його місця у розвитку енциклопедистки на теренах України.

МАТЕРІАЛ І МЕТОДИКА

Розвідку побудовано на загальнонаукових та історичних методах дослідження. Наукова новизна статті полягає у розширенні уявлень про особливості створення та функціонування енциклопедії “Нові Афіни”; у виявленні та характеристиці специфіч­них ознак розвитку поглядів на змістовне наповнення видання та методологічні під­ходи автора, а також на тлумачення значення цього енциклопедичного компендіуму як книжкової та культурної пам’ятки в розвитку науки, культури та просвітництва на теренах України у другій половині XVIIІ ст.

РЕЗУЛЬТАТИ

Загальновідомо, що слово “енциклопедія” походить із давньогрецької мови (ἐγκύκλιος παιδεία — коло наук або навчання) й означає повне коло освіти або твір, що охоплює всю сукупність знань^[3]. У XVII–XVIII ст. укладачі енциклопедій були переко­нані, що їхня праця здатна наблизити людство до ідеалу всебічного знання, яке, зі свого боку, мало забезпечити доступ до абсолютної й об’єктивної істини. У другій по­ловині XVII ст. культурно-освітнє середовище охопила ідея пансофії, основні прин­ципи якої у 1639 р. сформулював чеський теолог, педагог і письменник Ян Коменсь­кий. Він запропонував проєкт енциклопедичного синтезу знань “про все для всіх”, який став кульмінацією спроб створити енциклопедію як цілісну педагогічну систему, покликану охопити всю повноту знання й подати його як упорядковану єдність^[4].

Наприкінці XVII ст. французький письменник і філософ П’єр Бейль написав “Dictionnaire historique et critique” (“Історичний та критичний словник”) — перше ен­циклопедичне видання, у якому визначення понять було відокремлено від їхнього тлумачення та критичного аналізу (у XVIII ст. здійснено понад 20 перевидань). А в 1728 р. британський перекладач, видавець та енциклопедист Ефраїм Чеймберс ство­рив одну з найпопулярніших енциклопедій епохи Просвітництва — “Cyclopaedia, or An Universal Dictionary of Arts and Sciences” (“Циклопедія, або Універсальний словник мистецтв і наук”; Лондон, 1728; у двох томах великого формату), упорядковану за абеткою та з оригінальною системою перехресних посилань. Саме цю енциклопедію планував перекласти французькою мовою Дені Дідро. Цей задум, зрештою, перевті­лився у появу видання “Encyclopédie ou Dictionnaire raisonné des sciences, des arts et des métiers” (“Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел”), опублі­кованого в 1751–1780 рр. у 35 тт. (з 1782 по 1832 р. цю “Енциклопедію” було розши­рено до 166 тт.). Майже в цей самий час (з 1772 р.) у Великій Британії, в Единбурзі, почала виходити знаменита “Encyclopaedia Britannica”. А в Німеччині у 1731–1754 рр. оприлюднено енциклопедичне видання німецького книгаря та видавця Йоганна Цед­лера “Grosse vollständige Universal-Lexikon alter Wissenschaften und Künste” (“Великий повний універсальний лексикон всіх наук і мистецтв”; Лейпциг, 1732–1754) у 68 тт. Воно має форму універсальної абеткової енциклопедії, що охоплює коло знань з різ­них галузей культури та науки, враховуючи їх досягнення у першій половині XVIII ст.

Зазначені європейські енциклопедичні видання, створені в руслі раціоналіс­тичних ідей Просвітництва, були прихильно сприйняті сучасниками й наступними поколіннями. Тим разючіше на цьому тлі вирізняється доля “Нових Афін” — першої універсальної енциклопедії, створеної й надрукованої на українських зем­лях, що по­стала в бароковій інтелектуальній традиції, лише частково залученій до просвітниць­ких тенденцій. Така відмінність засвідчує не стільки відставання поль­сько-українсь­кого культурного простору, скільки його перебування на перехресті ба­рокового спад­ку та нових ідей раннього Просвітництва. Її перший том видано у Львові в друкарні Павла Гольчевського у 1745 р.; другий том — наступного року в друкарні Львівського єзуїтського колегіуму (тут таки було надруковане 2-е видання цієї праці у 4-х томах в 1754–1756 рр., третій і четвертий томи доповнювали відомості попередніх).

Хоч “Нові Афіни” написані польською мовою й належать перу польського релі­гійно-культурного діяча та патріота Речі Посполитої, це видання, однак, постало на українських землях — у тих культурно-просвітницьких осередках, де формувалося то­гочасне українське суспільство. У ньому відбито не лише окремі риси розвитку поль­ської культури, а й важливі елементи становлення української національної культури, освіти, науки, зокрема — витоки української енциклопедичної традиції. Незважаючи на те, що багато дослідників схильні уналежнювати ті чи інші культурні явища в Укра­їні до спадщини панівної держави, історію книгодрукування в Україні XVIII ст. немо­жливо пояснити лише національною належністю автора чи видавця або ж мовою друку. Книга є колективним духовним і матеріальним витвором суспільства певного краю. Попри те, що кожне видання має індивідуальне авторське походження, у про­цесі побутування воно входить у ширший культурний обіг і тим самим набуває суспільного виміру. Тому в дослідженні історії книгодрукування в Україні XVIII ст., зокрема витоків і розвитку енциклопедичних видань, саме етнічно-територіальний підхід є найбільш науково обґрунтованим і методологічно виправданим. Інші прин­ципи, які б спирались на походження автора, зміст, мову та інші ознаки, викликають певні складнощі у визначенні ролі тієї чи іншої книги в конкретному суспільстві того часу. Звісно, у ХVIII ст. на українських землях відчутною була присутність іноземних учених, а також широкий обіг чужомовних книг, впливаючи так чи інакше на розви­ток місцевої науки, освіти й культури. Проте поступ національного книгодрукування, а також формування енциклопедичної думки в культурно-просвітницьких осередках країни варто розглядати в історичному контексті із позицій функціонального при­значення видань (серед них — енциклопедичні), які створювали на теренах України в конкретну добу. Дослідження розвитку тодішнього енциклопедичного книгодруку­вання було б неповним без врахування функціонального призначення відповідних видань, без вивчення читацького середовища та формування читацьких потреб (вра­хування принципу цільового та читацького призначення).

Майже відразу після появи цієї енциклопедії оцінки та враження щодо неї роз­ділилися на два протилежні полюси: з одного боку — загалом позитивне сприйняття енциклопедії Б. Хмельовського окремими культурно-освітніми діячами, з іншого — різка, подекуди нищівна критика з боку більшості вчених та ерудитів другої половини XVIII ст. У наступному столітті енциклопедія зазнала ще гострішої критики з боку ви­сокоосвічених нащадків. Водночас збереглося чимало історичних свідчень про те, що “Нові Афіни” у другій половині XVIII ст. були доволі популярними серед читачів і по­сідали належне місце в особових, монастирських та навчальних бібліотеках того часу. Відомо, що у 1770–1780-х рр. у Любліні та Кам’янці-Подільському це видання вико­ристовували на шкільних заняттях, зокрема під час лекцій із сільського господарства та садівництва (Kufel, 2020, s. 12), тобто воно фактично виконувало функцію на­вчаль­ного посібника.

Звичайно, в кожній культурі є книги, які в певний момент стають популяр­ними, але згодом швидко забуваються чи навіть починають зазнавати багатьох зви­нувачень. Саме така доля спіткала енциклопедію “Нові Афіни”, яка відразу після ви­ходу у світ викликала пожвавлення й подекуди збентеження, а в окремих випадках — навіть заздрість сучасників. Б. Хмельовського почали звинувачувати у плагіаті та ком­пілятивності. Наприклад, польський магнат, державний діяч і просвітник Юзеф Яб­лоновський стверджував, що справжнім автором "Нових Афін" був його дядько — дер­жавний діяч, письменник, оратор і меценат Ян Станіслав Яблоновський. У відповідь автор був змушений оборонятися: він друкував маніфести й розміщував їх на титуль­них сторінках нових видань, а зрештою представив рукопис енциклопедії Львівській консисторії, яка виконувала також судові функції (Dolański, 2009, s. 253).

Для більшості європейських енциклопедій XVIII ст. була характерною пробле­ма компілятивності, а часом і плагіату, що пояснюється відсутністю усталеного автор­ського права та звичаєм анонімності. Такі випадки відомі, зокрема, у зв’язку з “Grosses Universal-Lexicon” Й. Цедлера, якого звинувачували у використанні чужих матеріалів без посилань (Gierl, 2001, s. 90; Schneider, 2006). Подібна практика була типовою для енциклопедичного книгодрукування тієї доби, про що варто пам’ятати й у контексті “Нових Афін”. Питання плагіату та звинувачень редакторів і видавців енциклопедич­них видань XVIII ст. у недоброчесності досить складні й залишаються відкритими, оскільки в енциклопедичних статтях тоді (як і в інших публікаціях) часто не вказували авторів. Для лексикографів XVIII ст. було цілком нормально залишатися анонім­ними. Ідентифікація окремих статей за ім’ям також вважалася незвичною, навіть якщо над енциклопедією разом із редактором працювали й інші автори.

Польський письменник, філософ, історик літератури та політичний діяч Міхал Вишневський, який упродовж 1814–1857 рр. створив 10-томну “Історію польської лі­тератури”, назвав “Нові Афіни” своєрідною енциклопедією, що ідеально відображає всі особливості своєї епохи (Wiszniewski, 1873, s. 105). Водночас більшість його сучас­ників і пізніших дослідників польської культури використовувала “Нові Афіни” як приклад обскурантизму та занепаду науки. Так, польський письменник, бібліограф, літературознавець, викладач і нумізмат Фелікс Бентковський — автор видання “Historja literatury polskiej w spisie dziel drukowanych wystawiona” (“Історія польської літератури у списку друкованих творів…”; Варшава, 1814), що є бібліографічним пе­реліком усіх відомих на той час польських друкованих видань та інших літературних пам’яток, характеризуючи “Нові Афіни”, зауважував, що Б. Хмельовський прочитав багато енциклопедій та інших трактатів і доклав значних зусиль до створення своєї 4-томної енциклопедії, яка мала замінити читання всіх інших творів, репрезентуючи особливості всіх гуманітарних, природничих і технічних наук та знань (Bentkowski, 1814, s. 679–681). Проте автор, як підкреслював Ф. Бентковський, у поясненні речей не продемонстрував “не лише здорового смаку та вибору, а й гідного розуму”.

У середині ХІХ ст. у “Encyklopedia powszechna” (“Загальна енциклопедія”) Ст. Ор­гельбранда було опубліковано ґрунтовний аналіз змісту та значення “Нових Афін” у статті про життєдіяльність Б. Хмельовського. Її автором був польський історик, лі­тературознавець, письменник і редактор Казимір Войцицький, який зауважив, що укла­дач енциклопедії доклав значних зусиль до створення свого 4-томного опусу, опра­цювавши кілька сотень публікацій середньовічних енциклопедистів, однак виданню, мовляв, бракує логічної структурованості та часом здорового глузду. Попри це, К. Войцицький вважав “Нові Афіни” найповнішою й найдокладнішою енциклопедією з історії, культури, науки, релігії, ремесел та інших відомостей, що стосуються роз­вит­ку Речі Посполитої до першої половини XVIII ст. До того ж у зазначеному столітті енциклопедія “Нові Афіни” була настільки популярною, що її можна було знайти в кожному шляхетному домі поряд із гербовниками, хроніками та календарями. На думку К. Войцицького, у ній подано надзвичайно цінний матеріал як для філологів-дослідників, так і для істориків науки та культури країни (Woycicki, 1861, s. 369–370).

Наступні характеристики та оцінки цієї енциклопедії протягом тривалого часу ґрунтувалися переважно не на наукових підходах та історичному аналізі об’єктивних соціально-культурних чинників, а на звинуваченнях автора в ретроградстві та серед­ньовічному мракобіссі (їх висували з позицій досягнень пізнішого розвитку науки й культури). Науковці та діячі культури нерідко поспішали з безпідставними оцінками компендіуму Б. Хмельовського, який протягом майже двох століть сприймали як ознаку культурного занепаду, часто з ноткою зневаги й зверхності. Такий підхід, за поодинокими винятками, довго лишався домінантним у ставленні до однієї з перших польськомовних енциклопедій (Wichowa, 2022, s. 27). Особливо нещадною й гострою була критика енциклопедії Б. Хмельовського у другій половині ХІХ — першій поло­вині ХХ ст. Його звинувачували в невігластві, бездумній компіляції, некритичному використанні застарілих знань, непродуманому впорядкуванні змісту тощо. За сло­вами директора бібліотеки Яґеллонського університету Кароля Естрейхера, “Нові Афіни” — це зібрання географічних помилок, “казкових описів” і загалом “хибних но­вин” (Estreicher, 1896, s. 171–173; Paszyński, 2014, s. 41). Історик польської літера­тури, професор Юзеф Калленбах характеризував видання Б. Хмельовського як жах­ливу курйозність енциклопедичного невігластва, у якій важко збагнути, що викликає більше подиву: наївність укладача, його старанність чи ретельність у цитуванні сум­нівних джерел (Grzybowski, 1965, s. 112; Kallenbach, 1918, s. 141). Енциклопедію Б. Хмельовського цитували скрізь, де вона могла слугувати ілюстрацією культурного занепаду в Речі Посполитій середини XVIII ст., а посилання на неї нерідко супрово­джувалися тенденційно дібраними фрагментами, покликаними підкреслити нібито обскурантизм автора. Історик польської літератури, професор Ігнацій Хшановський (Chrzanowski) зазначав, що Б. Хмельовський найкраще відображає застій культури в Польщі в “саксонський період” (середина XVIII ст.), добре демонструючи уявлення “про занепад як здорового мислення, так і почуття краси”. “Нові Афіни” І. Хшановсь­кий визначав як працю, що свідчить про відсталість і застарілість поглядів автора, “пройнятих духом нетерпимості та фанатизму” (Chrzanowski, 1974, s. 445). І. Хшанов­ський вибудував характеристику енциклопедії так, щоб, послуговуючись цитатами, вирваними з контексту, висміяти їх і знецінити їхнє значення, демонструючи це ви­дання як приклад розумової відсталості, нібито спрямованої на рекомендацію засто­сування в житті чаклунства та давніх забобонів. Він доволі тенденційно добирав ци­тати, створюючи цілковито хибний образ творчості Б. Хмельовського, не помічаючи в ній жодних цінностей, і наголошував на наївності та інтелектуальному невігластві діячів пізнього бароко.

Польський філософ, історик науки і культури Богдан Суходольський помічав у енциклопедії Б. Хмельовського не лише зацікавленість до світу, а й прагнення до сен­сацій (Suchodolski, 1986, s. 119). Літературознавець Олександр Брюкнер називав її ен­циклопедією всіляких оповідань про весь природний і надприродний світ, зібраних з кропіткою старанністю переважно у середньовічних авторів (Brückner, 1958, s. 107). Польський юрист, професор права та історик науки Казимір Опалек уналежнив “Нові Афіни” до збірників літературного характеру, серед яких згадав енциклопедичні ви­дання XVII — першої половини XVIII ст. В. Тильковського, К. Верушовського, В. Бист­шоновського^[5]. К. Опалек акцентував, що зазначені автори поширювали невігластво, фанатизм і забобони, хоча зміст їхніх видань охоплював у деяких випадках пові­домлення, не позбавлені сенсу та значення (Opałek, 1970, s. 264).

Тож звинувачення Б. Хмельовського у плагіаті, безсистемності, “курйозності” чи мракобіссі були зумовлені передусім непорозумінням, що виникало з різниці між бароковою та просвітницькою енциклопедичними традиціями. “Нові Афіни” постали між двома історичними епохами: вони ще належали до барокової моделі з притаман­ною їй компілятивністю, чудесами, моралізаторством і стилістичною строкатістю, але вже виходили в добу Просвітництва, коли вимоги до енциклопедій докорінно зміни­лися. У цьому сенсі критичні закиди багатьох дослідників ґрунтувалися на методоло­гічній помилці (оцінюванні барокового компендіуму крізь призму просвітницьких або й пізніших стандартів), яку наукове середовище згодом переважно усвідомило.

Так, у 1960-х рр. відбулися певні позитивні зміни в поглядах науковців на оцін­ку енциклопедії Б. Хмельовського з урахуванням реалій та рівня наукових знань в Речі Посполитій першої половини XVIII ст. Новий напрям досліджень започаткував Ста­ніслав Гжибовський, характеризуючи автора як популяризатора науки (Grzybowski, 1965, s. 112). На думку С. Гжибовського, він, готуючи свою енциклопедію, намагався використовувати найкращі праці, навіть попри те, що деякі з них були “частково за­старілі”. У другій половині ХХ ст. це видання, з точки зору нових підходів, вивчали Марія та Ян Ліпські (Lipski), Галіна Рибіцька-Новацька (Halina Rybicka-Nowacka), Маріола Ярчикова (Mariola Jarczykowa) та ін. Так, наприклад, аргументи С. Гжибов­ського повторила Г. Рибіцька-Новацька, яка наголошувала на ерудиції та доброчес­ності Б. Хмельовського, який прагнув, на її думку, давати посилання на всі джерела. Той факт, що автор енциклопедії не використовував доробок Бойля, Гарві, Декарта, Ньютона та інших вчених XVII — першої половини XVIII ст., Г. Рибіцька-Новацька пояснила тією обста­виною, що особи інших релігійних конфесій, окрім католицької, були для нього фактично непридатними. Дослідниця порівняла “Нові Афіни” з енци­клопедією Ігнація Красицького “Zbiór potrzebniejszych wiadomości porządkiem alfabetu ułożonych… ” (“Збірка найнеобхідніших відомостей в алфавітному порядку представ­лених…”), опублікованою 1781 р., яку часто вважають першою польською універсаль­ною енциклопедією (Rybicka-Nowacka, 1974, s. 152). Отже, дослідниця здійснила ґрунтовне загальне вивчення “Нових Афін” та вичерпне дослідження методу, стилю та мови цього видання без всебічного аналізу інформації в ньому.

Польські дослідники Марія та Ян Ліпські, здійснивши вибіркову добірку фраг­ментів з “Нових Афін”, доповнили текст енциклопедії науковим коментарем, який ви­світлював у цих уривках нове бачення фактів. Вони вважали Б. Хмельовського тала­новитим упорядником і стилістом, здатним висловлювати свої думки в ясній і водно­час змістовній формі. Зокрема, літературний історик і критик, професор Ян Ліпський (1926–1991), підкреслюючи переваги “Нових Афін”, зазначав, що автор належить до тих культурно-просвітницьких діячів, які, укладаючи свої праці, збирали поруч з ос­новним матеріалом сенсаційні курйози, легенди, анекдоти та інші подібні елементи, що створювало враження невігластва упорядників таких компіляцій. Втім, Б. Хме­льовський, на думку Я. Ліпського, заявив про себе як про надійного й уважного упо­рядника, який виявляв повагу до тексту будь-якого автора (Lipski, 1966, s. 5). Попри усталені уявлення, “Нові Афіни”, хоч і містять застарілу або подекуди казкову інфор­мацію, подають безцінні відомості з багатьох галузей знань, зокрема теології, історії, географії, фізики, астрономії, хімії, зоології, ботаніки та інших сфер. До того ж автор видання мав відповідний публіцистичний хист для створення енциклопедії, що об’єд­нувала за певними темами відомості з різних наук і сфер людської діяльності.

На початку ХХІ ст. “Нові Афіни” стали предметом досліджень, що представ­ляли різні галузі знань. Її вивчали такі польські дослідники, як М. Віхова, Я. Крочак, Б. Марціньчак, В. Пашиньський, Я. Партика, В. Павляк, М. Пілашек та ін. У світлі но­вих наукових студій, звертаючи увагу на когнітивні цінності, вчені характеризували “Нові Афіни” як твір, якщо не видатний, то безумовно вартий повторного вивчення. Сучасні вчені намагаються віддячити Б. Хмельовському шляхом проведення об’єк­тивних неупереджених досліджень місця і значення “Нових Афін” у розвитку куль­тури та просвітництва XVIII ст. Так, польський історик науки Войцех Пашиньсь­кий охарактеризував “Нові Афіни” як твір, що має неоцінені літературні та наукові вар­тості часів пізнього бароко, а також як книжкову пам’ятку з популяризації знань (Pa­szyński, 2014, s. 107; Paszyński, 2015, s. 130). Історик польської літератури, професор Марія Віхова у своїх публікаціях довела, що “Нові Афіни” повністю відповідали ен­циклопедичній практиці того часу, а інформація, що пропонувалася автором енци­клопедії, в багатьох місцях не втрачає достовірності та актуальності й нині (Wichowa, 1999, s. 55–56; Wichowa, 2022, s. 28). Втім, від початку Просвітництва і до сьогодні, багато науковців вважали, що “Нові Афіни” — це приклад наївності, певної неосвіче­ності та відсталості уявлень автора відносно рівня досягнень науки другої чвер­ті ХVIII ст. Звичайно, із сучасної точки зору можуть викликати усмішку окремі відомос­ті, подані в зазначеній енциклопедії, як-от: “Хвіст у півня іноді може бути зміїним”, “Існують отруйні тигри”, “Дракона вбити важко, але потрібно намагатися” та ін. (Chmielowski, 1745; Chmielowski, 1746; Chmielowski, 1754; Chmielowski, 1756; Альо­шин, 2016; Альошин, 2018). Проте для того часу такі уявлення для більшості людей були звичайним явищем. І хоча енциклопедію укладено як компіляцію відомостей із різних стародавніх книг (у ній немає чітких розділів, але є чимало забобонів та заста­рілих середньовічних уявлень про явища природи), вона посідає важливе місце у кни­годрукуванні та розвитку енциклопедистики на теренах України XVIII ст., виступа­ючи своєрідним прикладом методики створення науково-довідкових видань доби піз­нього бароко.

У ХVІІІ ст. на території України, яка була розділена переважно між Росією та Польщею, побутувала різна енциклопедична література попередніх століть. Най­більш поширеними були теологічні, морально-дидактичні, “натурфілософські” ком­пендіуми, різномовні лексикони тощо (Івченко, 1996, с. 127–131). Працюючи над своєю енциклопедією, Б. Хмельовський у передмові до неї зазначав, що незважаючи на тенденцію до енциклопедичної освіти, поляки повільно створювали невеликі ен­циклопедії та моральні словники, енциклопедичні збірники з виписками та цитатами з анонімних та стародавніх авторів. На початку XVІIІ ст., так само як і ра­ніше, пересіч­ні читачі на українських землях задовольнялися “Бестіаріями”, “Книгами трав”, “Трав­никами”, “Герберниками” та іншими компілятивними працями, в яких, окрім прак­тичних порад, можна було прочитати багато дивних і кумедних анекдотів про тварин, рослини та різні явища природи. Так само чимало подібних відомостей можна було знайти в енциклопедії Б. Хмельовського. Отже, як за формою, так і за змістом це ви­дання нагадує середньовічні “бестіарії”, “травники” та інші збірники з “historia natu­ralis” (“природничої історії”) або “philosophia naturalis” (“натурфілософії”), де наукові знання змішувалися з народним фольклором, анекдотами та місти­кою.

Автор енциклопедії ретельно надавав книзі прагматичного та утилітарного ха­рактеру, проте в “Нових Афінах” є чимало забобон, марновірства, народних вигадок та фантастичних, як видається сьогодні, порад. Наприклад, в описі способів позбутися бородавок написано: “…Візьміть фіговий листок, натріть ним бородавки і вони віді­мруть, якщо ви також закопаєте листя в землю. Серце голуба, якщо натерти ним боро­давки, робить те саме, за словами автора Мізальда. Але я бачив, що трава, яка росте біля старих стін, має жовті квіти, і коли її зриваєш, вона сочиться жовтим молоком; якщо один-два рази намазати бородавку цим молоком, вона відімре …” (Chmielowski, 1754, s. 513). У першому томі також написано, що існують люди, розташовані на пів­нічних островах, які мають такі великі вуха, що за потреби вони закривають все своє тіло; “що, як я розумію, вони роблять від дощових вітрів, беручи мантію, даровану їм природою, або, лягаючи спати, вони накриваються такою ковдрою, будучи завжди го­лими. …проте, трапляється, що з маленької дитини людина, потрапивши до лісових звірів, набуває їхніх звичаїв, природу певного звіра” (Chmielowski, 1745, s. 95).

У таких висловлюваннях Б. Хмельовський, попри зміст твердження, намага­ється підходити до теми обговорення суто раціонально. У середині ХVІІІ ст. він міг би оголошувати такі твердження на будь-якому факультеті природничої історії того часу. Б. Хмельовський природно подає теологічний, курйозний, міфічний світ з усіма його властивостями у свою аргументацію, поєднуючи природні пояснення з католицькими доктринами та фантастичними уявленнями про дивні явища природи та світ чак­лунства, магії тощо. У середині ХVІІІ ст. в Речі Посполитій французький варіант по­яснення існування фантастичних та релігійних уявлень надмірностями, забоонами та вигадками людей не враховувався. У цьому сенсі “Нові Афіни” протистоять ідеалам французьких енциклопедистів ХVІІІ ст. Певний контраст між змістом “Нових Афін” та ідеями епохи Просвітництва виявився дещо згодом, на зламі ХVІІІ–ХІХ ст.

Спочатку Б. Хмельовський мав намір адресувати свою енциклопедію студентам та культурно-освітнім діячам, але під час її творення та внаслідок контактів із “потен­ційними користувачами” концепція видання видозмінилася: енциклопедію було зорі­єнтовано на ширше коло читачів — передусім на учнів, дрібнопомісну шляхту й освічені верстви суспільства. Тож “Нові Афіни” можна класифікувати як твір, спрямо­ваний на популяризацію знань і наук, хай навіть подана автором інформація нерідко була застарілою й частково призначалася для розваги читача, а не для справжнього інтелектуального розвитку. За словами Єжи П’ясковського, отець Бенедикт не встигав не лише за еволюцією зарубіжної науки, а й навіть за винаходами та новими науко­вими публікаціями у Речі Посполитій, залишаючи поза увагою, наприклад, такі кни­ги, як “Машина для демонстрації штучного вічного руху, придатна для дослі­дження та виконання математиками завдань” Станіслава Сольського (Краків, 1663), пу­блікації Войцеха Тильковського “Цікава арифметика” (Краків, 1668), “Цікава ме­тео­рологія” (Краків, 1669), “Цікава фізика” (Оліва, 1680) та ін.^[6] (Piaskowski, 1980, s. 144). Г. Рибіцька-Новацька у своїй ґрунтовній монографії зазначала, що серед при­близно 150 авторів, згаданих Б. Хмельовським, лише 10 були сучасниками отця Бе­недикта, 15 — належали до другої половини XVII ст., а переважна більшість похо­дила з істотно давнішого періоду історії (Rybicka-Nowacka, 1974, s. 31).

Через кілька десятиліть після оприлюднення енциклопедія набула сумнівної популярності й часто засуджувалася польськими просвітниками як застаріла “серед­ньовічна праця”. Її автор утвердився в культурній пам’яті як академічний компілятор і наївний мрійник, якого звинувачували у плагіаті; що вже говорити про численні по­милки, повтори та спотворення фактів. Як уже згадувалося, подібного підходу до оцінки енциклопедії дотримуються й деякі сучасні дослідники. Однак важливо пам’ятати, що Б. Хмельовський відображав у своїй праці реальний стан розвитку при­родничих, історичних, географічних та інших наук у Речі Посполитій, а також рівень знань окремих соціальних груп середини ХVIII ст. Окрім цьго, перманентне викорис­тання анекдотичних чи сенсаційних історій у викладі подій і явищ було для автора засобом утримати увагу читача, заохотити його до пізнання світу, науки й освіти. Приклади вірувань у чаклунство, привидів та інші “потойбічні сили”, подані в “Нових Афінах”, сьогодні становлять цінне джерело для розуміння ментальних уявлень осві­чених верств Правобережної України першої половини XVIII ст. Попри свої недоліки, ця енциклопедія пропонувала цілісну картину світу й містила чимало корисних відо­мостей, переплетених із різноманітними, подекуди фантастичними оповідями, від яких сам автор інколи відсторонювався.

До середини XVIII ст., на думку багатьох істориків, знання про географію, то­пографію, клімат чи природні ресурси інших частин світу в Речі Посполитій були дуже обмеженими. Наприклад, про Америку взагалі майже нічого не було відомо, ок­рім кількох згадувань у підручниках із загальної географії, опублікованих раніше, та­ких як “Світ у всіх його частинах” (“Świat we wszystkich swoich częściach większych i mniejszych”) Владислава Лубенського (Władysław Aleksander Łubieński; Вроцлав, 1740) та ін. (Elbanowski, 2010, s. 370–371). “Нові Афіни” заповнювали певним чином прогалини у свідомості окремих верств освічених читачів, для яких, наприклад, Аме­рика до того часу була “terra incognita” — білою плямою на карті світу. Зокрема, автор окреслив карту Нового Світу з його регіонами, народами, містами, рослинами та тва­ринами. Він наводив безліч імен, фактів, описів та даних, іноді хибних і неточних, але які повністю відповідали стану науки на той час. Разом зі схильністю Б. Хмельовсь­кого до незвичайного, будь-яких рідкісних чи цікавих новин, які могли б заінтригу­вати чи здивувати читачів, енциклопедія відображала величезну картину світу, скла­дену із сотень творів різних авторів.

За задумом автора, подання рідкісних і цікавих відомостей про світ мало про­буджувати в читачів цікавість і захоплення пізнанням. Водночас варто зважати, що Б. Хмельовський був передусім католицьким священнослужителем єзуїтського ор­дену, який щиро вірив у виняткове право Церкви на істину і, як виходець зі шляхетсь­кого середовища, поєднував це переконання з “культом” шляхетської вольності. Уже після цього він постає як освічений письменник і популяризатор знань, а також як автор-укладач енциклопедії, що, за спостереженням Юліана Кшижановського, допов­нювала шкільний курс^[7] (Krzyżanowski, 1966, s. 375).

Отже, Б. Хмельовський демонстрував точку зору католицького священника і, як автор енциклопедії, він насамперед був стурбований зібранням свідчень, які допо­можуть або в побудові, або в захисті “сакрального бачення світу”. Як прихильник та захисник традиційного світогляду (у релігійно-моральній та політичній сферах) він вважав, що вчений не є відкривачем нових явищ, а створює нові “речі” в сенсі редагу­вання власного тексту та виконання відповідальної, але невдячної попередньої ро­боти, оскільки підготовчі студії та збір матеріалу займають надзвичайно багато часу. На думку отця Бенедикта, чесна праця дослідника, творця нових знань про світ не оцінюється суспільством належним чином. До того ж автор енциклопедії повинен враховувати “манеру”, метод, стиль письма та рівень знань потенційного читача. Від­так все, що Б. Хмельовський передавав у своїй енциклопедії, було написано з урахуванням потреб читача, якому мала бути надана не лише цікава інформація, а й система знань, що сформувала б його світогляд.

У “Нових Афінах” Б. Хмельовський був більше упорядником стародавніх та се­редньовічних відомостей, проте робив чимало посилань на доробок польських, німе­цьких, італійських вчених XVII ст., які, щоправда, нерідко також давали неправдиву або абсурдну інформацію про певні явища природи та суспільства, наприклад, про людей Південної Америки зростом до трьох метрів, про лінивця, що харчується повіт­рям тощо. Подібні фрагменти, що є в розділі “Про дивних і дивовижних людей світу”, нині викликають подив у сучасного читача та можуть сприяти поширенню суджень про невігластво автора, проте на той час вони відповідали тодішньому стану знань і уявлень про світ, що сформувалися ще в XVI ст. Наприклад, у XVIIІ ст. істориків та природознавців захоплював опис ламантина — одного із загадкових представників американського тваринного світу, що в енциклопедії згадано в першому томі. Опису­ючи тварину, автор, вишукуючи певну її спорідненість з іншими представниками фауни, навів приклади з досліджень різних джерел: італійський історик Джироламо Бенцоні бачив схожість ламантина з видрою, а королівський історіограф Педро Мар­тір де Англерія (Пієтро Мартіре д’Ангієра) — з лускатою черепахою. Спираючись на ці публікації, Б. Хмельвоський розповідав також про одомашненого ламантина в Санто-Домінго, який перевозив людей на спині з одного берега озера на інший. Цей анекдот в різних версіях також неодноразово трапляється в “Хроніках Індій” Гонсало Фернандеса де Ов’єдо (Саламанка, 1547), у книгах іспанців Педро де Агуадо, Лопеса де Гомара та ін. (Elbanowski, 2010, s. 381–382). У цьому сенсі “Нові Афіни” нагадують енциклопедичні предтечі накшталт “Природничої історії” Плінія Старшого або “Ети­мологій” Ісидора Севільського. “Нові Афіни” можна, отже, класифікувати як своєрід­ний “silva rerum” (“ліс речей”) XVIII ст. — невідомий та екзотичний для читача того часу і водночас цікавий збірник знань, який в реаліях розвитку духовної культури України середини XVIII ст. заслуговував все ж таки високої оцінки, завдяки значній ерудиції автора й тим зусиллям, які єзуїтський священник присвятив своїй книзі, про­читавши, як писав Б. Хмельовський у зверненні до читача, “від початку до кінця сотні авторів”.

Незважаючи на відсутність в “Нових Афінах” посилань на доробок пред­ставни­ків наукової революції епохи раннього Просвітництва (друга половина XVII — поча­ток XVIII ст.), у ній є звернення до публікацій вчених XVII — початку XVIII ст. (зо–крема, йдеться про польського натураліста та історика шотландського походження, лікаря Яна Джонстона (Йонстона); професора риторики, філософії та теології, єзуїта Яна Квяткевича та ін.^[8]). Серед найчастіше цитованих авторів провідне місце посідали єзуїтські дослідники історії та природознавства — Хосе де Акоста, Тобіас Лонер, Ген­ріх Нідерндорф, Якобус Масеніус, Хуан Еузебіо Ніремберг та інші. Це цілком відпові­дало католицькому світоглядові Б. Хмельовського. Водночас він звертався й до новіт­ніх на той час видань — наприклад, до двотомної праці Генріха Нідерндорфа “Generalis Geographia Cosmica, Mathematica, Naturalis, Politica…” (“Загальна географія, космічна, математична, природнича, політична…”; Нюрнберг, 1739). Загалом усі чо­тири томи енциклопедії, незалежно від порушених питань, пронизані духом релігій­ної полеміки та критики язичницьких вірувань, а також — православ’я і протестан­тизму. До того ж автор присвятив два окремі розділи характеристиці вірності поляків католицькій релігії поряд із їхньою любов’ю до свободи.

Посилаючись на доробок іспанських, німецьких, італійських, французьких іс­ториків, теологів, географів, Б. Хмельовський, здебільшого, достеменно передавав їх відомості, не маючи змоги перевірити те, що вони писали, точно вказуючи сторінки тих чи інших видань. “Читаючи багатьох авторів, я не досліджував їхню скрупульоз­ність; кожен пише по-своєму… ” (Chmielowski, 1746, s. 35). Та все ж він дбав, щоб, на­приклад, мандрівники або паломники отримували докладну практичну інформацію про країни, які вони могли б відвідати. Автор навіть розробив таблицю, з якої мандрів­ники могли б отримувати інформацію та інструкції, щоб полегшити свою подорож. Він дуже ретельно збирав історичні та географічні відомості (в той час відомості з іс­торії та географії були тісно пов’язані), звертаючи пильну увагу на те, якою була площа, положення, довжина та ширина кордонів, чисельність населення у певній країні тощо. Автор надавав географічні відомості точно і відповідно до використаних джерел, намагаючись детально описати тваринний та рослинний світ країн, великі міста, річки, гори тощо.

У своїй енциклопедії Б. Хмельовський, який серед усіх наук найбільше захоп­лювався теологією та географією, значне місце відвів саме географічним питанням, що займають майже 1400 сторінок із понад 3000 сторінок усіх 4 томів енциклопедії (на другому місці — теологія, приблизно 520 сторінок, на третьому — природничі на­уки, близько 350 сторінок) (Dolański, 2009, s. 247). Водночас він подавав у різних стат­тях багато історичних відомостей, пов’язаних із певною місцевістю чи суспільним явищем. У його розумінні історіографія мала виконувати дидактичну функцію та бути важливим чинником освіти. Із серйозністю скрупульозного вченого він посилався на легенди, підтверджував їхню достовірність і ставив їх на один рівень із джерелами, що мають безперечну історичну вартість. Однак інколи Б. Хмельовський виявляв стри­маність щодо наведених фактів, не оцінюючи їхню джерельну надійність або навіть дистанціюючись від них, наголошуючи, що подає лише погляди інших. Проте історія була для нього джерелом та своєрідною збіркою моралізаторських прикладів (звісно, священна історія в цьому аспекті посідала особливе місце).

Автор “Нових Афін” у своєму розумінні історії був близький до видатного вче­ного доби бароко Шимона Старовольського, який у трактаті “Penu historicum” (“Істо­ричне перо”), присвяченому методології історії, писав, що “ця наука повинна досто­вірно представляти історію, яка дає напрямок діям людей”. Маючи виразні дидак­тичні цілі, він приділяв значну увагу хронології, генеалогії, етимології та іншим галу­зям суспільних і гуманітарних наук, подаючи читачеві повний і стислий виклад еле­ментарних знань про різні країни, явища та події.

У “Нових Афінах” міститься багато свідчень ґрунтовності роботи Б. Хмельовсь­кого, який нерідко доповнював відомості з різних джерел, зіставляючи й аналізуючи їх у кількох авторів. Особливо промовистим є обсяг інформації про Новий Світ: поль­ський священник виразно цікавився природою Америки — передусім фауною та фло­рою (вони становлять майже половину всієї американської тематики), а також гео­графією (опис регіонів, морів, річок, озер і гір), корінним населенням (зовнішність, звичаї, вірування, мова), природними ресурсами, релігією та євангелізацією, містами й їхніми визначними будівлями, адміністративним поділом тощо. До цього матеріалу він додавав різноманітні новини, анекдоти, курйози та інші історії, які не завжди уз­годжувалися з пізнавальною частиною праці та виконували радше розважальну функцію (зокрема описи рідкісних істот, дивних явищ чи дивацтв, що разом стано­вили близько шостої частини американського розділу). Та, подаючи відомості про відкриття Америки, він нерідко помилявся: датував першу експедицію Колумба то 1493, то 1499 роком (лише в другому томі зазначено правильну дату 1492), а також плутав Амеріго Веспуччі з Фернандо Магелланом тощо (Elbanowski, 2010, s. 383–384).

У своїй енциклопедії Б. Хмельовський вільно змішував сучасні для його часу наукові знання із застарілими уявленнями, з елементами фольклору, потойбічного, таємничого тощо, оскільки становлення раціонального підходу у XVIII ст. відбувалося часто разом з вірою у певні надприродні дива (наприклад, віра в існування драконів, циноцефалів (лат. “cynocephali” — люди з головами собаки) та ін. У цьому плані енци­клопедія продовжувала традиції й особливості складання середньовічних “бесті­аріїв” та інших збірників з “природничої історії”^[9]. Загалом він опублікував своє 4-томне ви­дання, ґрунтуючись на ідеї пансофізму; бароковій концепції популяризації знань та традиції класичного культурного наслідування; принципі цілісного і по­слідовного упорядкування відомостей енциклопедії; використанні методу компіляції як пред­ставлення відомого (старого знання) у новому висвітленні; принципі дидак­тичного та утилітарного призначення енциклопедичного компендіуму; ідеї бароко­вого розу­міння історичного процесу та естетичних поглядів, зокрема — поетичне бачення світу; використанні слів та словосполучень іноземних мов, зокрема давньогрецької та латинської.

Принцип подання відомостей про світ та суспільство у вигляді певної те­матичної системи знань домінував в енциклопедичних виданнях ХVІІІ ст., лише окремі видавці та творці енциклопедій створювали їх за абетковим принципом — та­кими є, наприклад, енциклопедичні видання Е. Чеймберса (Лондон, 1728), Й. Цед­лера (Лейпциг, 1732–1754). Отже, невипадково, що Б. Хмельовський відразу після розділу, присвяченого Богу, переходить до опису основних компонентів світу, потім природи, і лише далі — окремих держав та інших суспільних явищ. Він наголошував на тому, що знання повинні бути корисними, а представлені погляди мають підда­ватися критичному аналізу та оцінці. Також він неодноразово зазначав, що хотів би створити збірник знань, який би був у кожному домі.

Отже, енциклопедія “Нові Афіни” як об’єкт вивчення має кілька ракурсів до­слідження: по-перше, вона є певним синтезом знань про світ природи та людей з погляду дрібнопомісної шляхти й освічених верств українського суспільства середини XVIII ст.; по-друге, це — документ, що відображає чимало історичних відомостей, які можуть зацікавити передусім історика науки та культури України періоду раннього Просвітництва; по-третє, вона постає предметом вивчення не лише науково-по­пулярної, а й розважальної літератури, оскільки містить багато екзотичних, сен­са­ційних та інших цінних фольклорних матеріалів. Автор свідомо дотримувався фор­мули “навчати та розважати читача”, яка не втратила своєї привабливості й у на­ступ­ному столітті.

Знання, які Б. Хмельовський подавав шляхом компіляції, не були позбавлені певної точності та зберігали пізнавальну вартість упродовж тривалого часу, адже обрана автором своєрідна “магічно-реалістична оповідь” передбачала щире захоп­лення світом природи й людини, який поставав пронизаним загадковим, незвичай­ним, чарівничим і чудодійним виміром реальності. До того ж протягом майже всього XVIII ст. віра у магію та чародійство не була чимось винятковим. Так, ще у 1766 р. державний діяч, єпископ, бібліофіл і меценат Юзеф Анджей Залуський опублікував “Пояснення помилок, насичених забобонами, та опис зловмисного гріха, що виникає внаслідок судження за допомогою тесту утоплення нібито відьом у воді, оскільки такий тест є помилковим, з різними доказами” (“Objaśnienie błędami zabobonów zara­żonych oraz opisanie niegodziwości, która pochodzi sądzenia przez próbę pławienia w wo­dzie mniemanych czarownic, jako takowa próba jest omylna, różnymi dowodami”) (Бер­дичів, 1766), у якій виступив проти утоплення відьом у воді як нелогічного способу довести чаклунство, повністю поділяючи водночас віру в їхні надприродні здібності^[10] (Załuski, 1766, s. 64–67). В усій Центрально-Східній Європі того часу переслідування за чаклунство було досить поширеною практикою^[11].

Б. Хмельовський добре усвідомлював процеси секуляризації, що відбувалися в суспільстві того часу та зі справжньою пристрастю ретельно обґрунтовував, чому він мусить відображати їх у своїй роботі. Також він пояснював, чому змушений розміщу­вати інформацію про диявола, чарівників, відьом, а також їхні справи (напри­клад, ло­гічно, що той, хто вірить у Христа, мусить вірити в спокушання його сатаною, тобто — повинен вірити також в існування диявола). Тому, на його думку, немає сумнівів, що дії відьом також мають місце. Саме тому він радив, як захис­титися христіанам від чар (зокрема, найкращими є амулети з реліквіями), а також натякав на те, як розпізнати відьму та що з нею робити. Втім, нащадки оцінили ці фрагменти енциклопедії отця Бенедикта як небезпечні перебільшення та забобони (Kufel, 2020, s. 19). Звичайно, головна ідея “Нових Афін”, що заснована на релігійних передумовах та стародавній спадщині, трактує увесь світ як Боже творіння. На думку автора, світ неймовірно різ­номанітний і складається як із чудес природи, так і з людських витворів. На переко­нання Б. Хмельовського, кожна пересічна людина, якщо це можливо, повинна праг­нути пізнати ціле, ознайомившись з відкриттями та дослідженнями, по можливості, всіх найкращих вчених. Звісно, світ та природу як ціле можна пізнати частинами, проте потрібно сформувати інтелектуальний горизонт, необхідний для розуміння окремих частин (Kosowska, 2021a, s. 21; Kosowska, 2021b).

Як бачимо, Б. Хмельовський не фантазував, свідомо не спотворював та не пере­кручував факти, а відображав їх з позицій пересічної освіченої людини свого часу. За кожним його твердженням були тексти, на які він посилався постійно. Позиції різних авторів, яких він цитував, не завжди узгоджувалися одна з одною. Звичайно, деякі з видань, що використовував автор для “Нових Афін”, були вже застарілими, тоді як інші часто мали положення, що критикували погляди їхніх попередників. Б. Хмельов­ський намагався об’єктивно представити всі ці погляди, навіть ті, що могли б здатися суперечливими. Прикметно, що в сумнівних питаннях він відкрито не виявляв своєї позиції, хоча іноді його думки можна було прочитати між рядків (Kosowska, 2021a, s. 20; Kosowska, 2021b). Лише іноді, коли він натрапляв на якусь раніше не опубліко­вану інформацію, ставив її під сумнів. Час від часу автор вживав вислів “si credendum” (лат. “якщо це достовірно”), але важко було здогадатися, чому він ставив під сумнів фрази саме в цьому місці, а не в іншому (Dolański, 2009, s. 250). Загалом Б. Хмельов­ського вважали головним представником “scientia curiosa” (лат. “прискипливої на­уки”), який був більш стриманим у довірі до надзвичайних тверджень, ніж інші його сучасники. Наприклад, він не наповнював Сицилію міфіч­ними істотами, але, циту­ючи притчу про міфічну сицилійську німфу, яка викликала ревнощі Цирцеї, він по­містив її до поетичних притч (Chmielowski, 1746, s. 210).

Таким чином, у “Нових Афінах” уперше у формі енциклопедії, виданої на українських теренах польською мовою, було подано відомості про культуру різних на­родів, про невідомі країни, тварини, рослини, різні ландшафти та інші нові для чита­чів відомості. Звичайно, автор — з огляду на об’єктивні обставини й світогляд дрібно­помісної польської шляхти — подеколи помилявся, перебільшував або надмірно вжи­вав латинські вислови, що, однак, не зменшувало значення його праці. Використання в “Нових Афінах” численних прислів’їв і латинських сентенцій (рідше — польських) було зумовлене тим, що латина у XVIII ст. залишалася міжнародною мовою високо­освічених людей, мовою дипломатії, медицини, юриспруденції, освіти тощо. До того ж, як уже зазначалося, Б. Хмельовський спочатку мав намір писати свою енциклопе­дію для високоосвіченої публіки — учених і студентів — і вважав широке викорис­тан­ня латини доречним для цього видання. Зі зміною читацького призначення, зорієн­тованого вже на ширші суспільні кола, автор був переконаний, що освічені люди, які отримали відповідну підготовку, володіють мовою Цицерона. Крім того, ла­тинська та давньогрецька мови, так часто використані в публікаціях автора енцикло­педії, були невід’ємною частиною тогочасної науки. У цьому сенсі латинські вставки виконували функцію цитат, наукових термінів, а також стилістичних прикрас, що природно виглядало в тексті, написаному польською мовою та розрахованому на ши­роке коло грамотних читачів.

Разом з цим необхідно розуміти, що рівень грамотності тогочасного суспільс­тва Речі Посполитої, під владою якої перебувала Правобережна Україна впродовж пер­ших двох третин XVIII ст., становив приблизно 17% серед чоловіків і 4% серед жі­нок (Szady, 2012, s. 26). До речі, Б. Хмельовський сумнівався в корисності своєї праці для жінок і дуже здивувався, коли почав отримувати листи від шляхетних панянок, які, вихваляючи його енциклопедію, водночас критикували її складну мову, перепле­тену латинськими назвами та висловами. У передмові до третьої частини він писав: “Одна зі шляхетних дам … написала мені листа …, не називаючи свого імені чи місця, хвалячи мене своєю добротою за мої перші дві частини “Нових Афін”, захоплюючись їх безцінним скарбом; і цією похвалою, яку я вважаю негідною, вона конфіденційно зобов’язує мене від імені всіх польських дам надрукувати “Нові Афіни” вдруге лише польською мовою, без додавання латини, тим самим обіцяючи мені безсмертну славу від дам” (Chmielowski, 1754, s. 7). Автор вирішив хоча б частково задовольнити це по­бажання, істотно скоротивши латину в третьому й четвертому томах, що, ймовірно, полегшило читання його видання не лише для жінок, а й для учнівської молоді (Do­lański, 2009, s. 252).

Загалом мова викладу матеріалу в енциклопедії Б. Хмельовського не була су­хим науковим стилем, позбавленим індивідуальності; радше це був нормативно-ди­дактичний стиль, який поєднував художні та наукові елементи. Подібні до “Нових Афін” енциклопедії того часу читали переважно представники шляхти, духовенства та учнівської молоді. Втім, її створено саме у час, коли європейські еліти та люди з вищою освітою переходили до більш раціонального погляду на світ, спираючись на розвиток науки Нового часу. Однак отець Бенедикт, який, окрім інших обов’язків, учителював у єзуїтській семінарії, писав свою енциклопедію для того, щоб не тільки передати певні знання, а й здивувати, розважити й надихнути передусім молодь, що навчається. Одним із його основних намірів, символічно вираженим образом “дерева знань” (лат. “arbor scientiarum”), було виховання в молодої людини прагнення до істи­ни та її пізнання в доступній для читача формі.

Б. Хмельовський не був ані науковцем, ані дослідником у сучасному розумінні, проте добре знав основні засади та “нормативні положення” енциклопедистики свого часу: потребу у поширенні знань і засвоєнні засадничих наук — філософії, історії, гео­графії, медицини, хімії (алхімії), астрономії (астрології), фізики тощо; важливість практичного виміру знань; значення критичного аналізу та оцінки поглядів; єдність науки й мистецтва; потребу розвитку наук і ремесел. Водночас слід пам’ятати, що він працював і писав у межах ідеології, яка оспівувала на національному ґрунті католи­цизм, шляхетську честь, сміливість, рівність і волелюбність польської шляхти. Він по­лемізував із некатолицькими конфесіями та утверджував віру в зразковий характер Речі Посполитої й винятковість її громадян. Коротко кажучи, Б. Хмельовський пред­ставляв концепцію науки, покликаної захищати традиційний світогляд, а його підхід до написання енциклопедії був зумовлений як прагненням популяризувати знання, так і освітньою метою.

В енциклопедії “Нові Афіни”, створеній із виразним дидактичним та утилітар­ним наміром, вільна суміш цитат із широкого кола класичної, середньовічної та ба­рокової літератури поруч із легендами, анекдотами, фольклорними елементами й ку­медними оповідями про тварин, рослини та людей формувала своєрідне відчуття ма­гічного й дивовижного всесвіту, сповненого загадкових явищ природи та людського буття. Різні факти, феномени та дива описано так ретельно, що створюється вра­ження, ніби ця праця нагадує історичний твір, який відображає світогляд і світовід­чуття європейців XVI–XVII ст. Такий результат, очевидно, є закономірним, якщо вра­хувати задум автора та обраний ним спосіб викладу матеріалу. Адже саме стиль ба­роко поєднував середньовічну культуру з культурою Нового часу, інтегрував різні на­ціональні традиції в єдиний “латинський світ”, поєднуючи метафоричність, симво­ліку, ірраціональність із раціональністю та розвитком знань і науки.

Водночас подібні видання на українських теренах поширювалися ще в XVІ ст. у вигляді збірників — богословських, “морально-повчальних”, “натурфілософських” та інших енциклопедій, де статті часто розташовувалися в алфавітному порядку й були насичені цитатами з Біблії, творів Отців Церкви, античних і середньовічних мис­ли­телів. Дослідники та освічені особи того часу розглядали енциклопедії, слов­ники та різні збірники як важливий засіб особистого й суспільного вдосконалення (а з XVIII ст. — як інструмент безмежного наукового, морального й соціального по­ступу). У XVII ст., попри домінування універсальних енциклопедій із систематично впоряд­кованою інформацією з усіх галузей знань, існували й компактніші спеціалізо­вані, своєрідні “галузеві” енциклопедії. До XVII ст. матеріал в енциклопедіях здебіль­шого мав систематичне розташування, але від зазначеного століття дедалі частіше його почали впорядковувати в алфавітному порядку (Wichowa, 1999, s. 48–49).

Як прихильник барокових ідей, Б. Хмельовський дотримувався барокових теорій і традицій також у сфері наукових авторитетів. Він ставився до давніх авто­ритетів із великою пошаною, але коли не поділяв їхніх поглядів, певною мірою відмежовувався від них. Водночас, виступаючи в ролі історика, він спирався на всі до­ступні йому матеріали та свідчення, у тому числі й на поетичні твори. Опрацьовуючи давні й сучасні для нього джерела, зібрані у великій кількості, він демонстрував знач­ну самостійність у вивченні та систематизації літератури. Ерудиція отця Бенедикта була дуже широкою й ґрунтовною, проте йому бракувало наукового досвіду, і поде­коли він виявляв риси аматора, але водночас — автора, який сумлінно ставився до свого обов’язку інформувати читача. Аналіз його енциклопедії дає змогу побачити навіть певну дослідницьку самостійність автора. За словами Б. Хме­льовського, його “невеликий твір” (лат. “opusculum”) має бути джерелом мудрості для “священно­служителя, політика та учня”, оскільки пропонує не стільки нову розви­нену інфор­мацію, скільки “перевірені старі” відомості.

Таким чином, енциклопедія, створена на українських теренах у середині XVIII ст. як акумулююче аналітико-синтезувальне видання, не могла бути цілком оригінальною, адже була зобов’язана посилатися на погляди багатьох авторів. Тому звинувачення Б. Хмельовського в компілятивності є недоречними й нелогічними. Відносна “відсталість” автора певною мірою була спричинена обмеженим (переважно “класичним”) колом використаних джерел, опублікованих головно латиною — офі­ційною мовою науки того часу, якою повідомляли про нові відкриття. До того ж автор зосереджував увагу насамперед на різного роду збірниках та виданнях енцик­лопедичного характеру.

Не зовсім слушними є й закиди щодо його обскурантизму та ретроградства, адже “Нові Афіни” були розраховані не стільки на вчених і ерудитів, скільки на учнів і студентів, а також на різні кола освіченої публіки (дрібнопомісна шляхта й духо­венство, яким був властивий низький рівень наукових знань та обмежений світо­гляд). Тому, поряд із цінним джерельним матеріалом, автор енциклопедії часто по­давав і відомості на кшталт “зміїного хвоста у півня”, “отруйних тигрів”, описи аце­фалів (без­голових людей з очима на грудях), драконів тощо. Або розкривав різні “практичні та­ємниці”, наприклад, спосіб лікування зубного болю за допомогою “кістки зі стегна жаби”. Подібними відомостями, анекдотами, сентенціями, легендами та віршо­ваними уривками автор прагнув заохотити читача до наукових і практичних знань.

У цьому сенсі, звісно, “Нові Афіни” не можна тлумачити як джерело цілком достовірної інформації. Проте це не означає, що їх слід відкидати та вважати винятково хибними. “Нові Афіни” — це свідчення інтелектуальної спроможності осві­ченої провінційної шляхетської особи доби пізнього бароко передати наступному по­колінню пристрасть до знання. Ця унікальна енциклопедія є своєрідним дзер­калом, що відображає суспільство періоду переходу від бароко до Просвітництва, від схо­ластики до раціоналізму, та в парадоксальний спосіб показує метаморфози здорового мислення і прагнення до пізнання.

Можна твердити, що енциклопедія Б. Хмельовського відповідала зростанню суспільного запиту на подібну літературу. Відомості з різних галузей знання — теології, астрології, астрономії, географії, історії, політики, математики, зоології, ботаніки, мінералогії, техніки, медицини та інших наук — зібрано під одним за­головком та викладено доступною мовою для читачів, які не мали спеціальної підго­товки в тій чи іншій тематиці (Historia nauki polskiej, 1974, s. 84). Навіть у такій нібито “середньовічній формі” подання різноманітних відомостей про Всесвіт і люд­ське су­спільство ця праця сприяла поширенню не лише анекдотів і забобонів, а й природ­ничих, медичних і технічних знань певного рівня. Наприклад, у ній популя­ризувалися геліоцентричні ідеї, які навіть серед освічених людей того часу все ще сприймалися з пересторогою. Автор намагався неупереджено подати об’єктивні відо­мості про систему М. Коперника, праці якого у 1616 р. було внесено до переліку забо­ронених книг (Bienkowska, 1971, s. 218). У “Нових Афінах” систему Коперника описано так: “…Не моя справа розкривати таємниці. Однак у цьому описі щодо небес і комет, я дотримуюся думки Коперника не тому, що вважаю їх такими без­помилковими, але тому, що всі астрономи зараз використовують його як простіший спосіб пояснити причини різних небесних рухів” (Chmielowski, 1745, s. 162–163). Водночас відомості з астрономії та астрології в енциклопедії нерідко поєднані з істо­ричними нарисами, прикладами з природознавства та математики, описами рідкіс­них монет або мовознавчими екскурсами (Абрамович, 2018, с. 18). Невід’ємною скла­довою природничих знань на той час були також технічні науки, відомості з яких часто подавали у працях з математики, фізики, астрономії та суміжних дисциплін.^[12].

Звісно, “Нові Афіни” не були позбавлені критики. Проте коло використаної лі­тератури було досить широким, до того ж переважали авторитетні джерела, а не твори ретроградних чи реакційних авторів, як це намагалися стверджувати критики ХІХ–ХХ ст. Нерідко Хмельовський перевіряв достовірність багатьох тверджень авто­рів емпіричним шляхом. Якщо результат експерименту (наприклад, алхімічного) не підтверджував подані відомості, він не наважувався стверджувати, що автор поми­лявся. Не ставлячи під сумнів отриману інформацію, він міг, наприклад, визнати власну помилку у виборі інгредієнтів (шукав причини невдалого експерименту) або наводив альтернативний спосіб, заснований на особистому досвіді. Водночас він не вступав у полеміку з визнаними авторитетами Середньовіччя і, як священнослужи­тель, не наважувався ставити під сумнів авторитет Біблії, проте нерідко пропонував два протилежні погляди на тлумачення певного факту (Paszyński, 2015, s. 131).

Безперечно, цю енциклопедію не можна сприймати як джерело цілком досто­вірної на той час інформації. Проте “Нові Афіни” становлять виразний приклад на­укових зусиль людини, наділеної справжньою пристрастю до просвітництва та попу­ляризації знань. Автор, оцінюючи свою працю, дотримувався вислову Плінія Стар­шого: “Nullus est liber tam malus, ut non aliqua parte prosit” — “Жодна книга не може бути настільки поганою, щоб не допомогти хоча б якоюсь частиною”. Водночас енцик­лопедія зробила Б. Хмельовського відомою постаттю уже після його смерті. За життя ж він був знаний передусім як автор релігійних творів і панегіриків.

ВИСНОВКИ

1. Оскільки “Нові Афіни” Б. Хмельовського є бароковим енциклопедичним компендіумом, у якому відомості з різних галузей знань поєднано з міфами, описами реальних подій і природних явищ (поряд із народними прикметами й забобонами), то вже в добу Просвітництва, коли утвердилася інша, раціоналістична модель енцик­лопедизму, це видання почали сприймати як символ інтелектуальної відсталості “темних часів”. Така оцінка, однак, некоректна, адже зміст “Нових Афін” достовірно відбиває світогляд освічених людей України середини XVIII ст., їхні уявлення про природу, суспільство та закономірності довколишнього світу і, відповідно, є важли­вим свідченням розвитку знань у бароковій культурній парадигмі, а не відхиленням від стандартів Просвітництва.
2. Для освічених мешканців Правобережної та Західної України середини XVIII ст. енциклопедія “Нові Афіни” була своєчасною та корисною працею, що узага­льнювала досягнення науки в межах, дозволених церковною цензурою. Саме вона (цензура) часто змушувала автора вдаватися до “езопівської мови” — алегорій і натяків.
3. Енциклопедію Б. Хмельовського “Нові Афіни” слід розглядати в контексті її доби, враховуючи, що автор, будучи єзуїтом і вірним служителем “Латинської церкви”, ретельно добирав джерела, які не суперечили католицькому вченню. Звідси й відсутність у його праці посилань на твори Декарта, Лейбніца, Ньютона, Спінози та інших мислителів XVII–XVIII ст. Зміна наукових, світоглядних і культурних пара­дигм відбувалася в тогочасному суспільстві повільно, що природно позначилося на доборі матеріалу.
4. У другій половині XVIII ст. на українських землях тривало співіснування й взаємодія ранньопросвітницьких ідей, барокової традиції та середньовічних уявлень. Це культурне нашарування визначально вплинуло на появу й зміст “Нових Афін”, які постають як відображення перехідної епохи та водночас як важливе джерело для аналізу світоглядних і культурних процесів того часу.
5. Перше енциклопедичне видання, надруковане на теренах України, — “Нові Афіни” Б. Хмельовського — з одного боку, певною мірою впливало на фор­му­вання світогляду освічених людей XVIII ст., а з іншого — відображало й їхні уяв­лення та інтелектуальні горизонти.

ПРИМІТКИ

^[1] Повна назва — “Nowe Ateny, Albo Akademia wszelkiej sciencyi pełna na różne tytuły jak na classes podzielona, mądrym dla memoriału, idiotom dla nauki, politykom dla praktyki, melancholikom dla rozrywkie rygowana” — “Нові Афіни або Академія всякої науки повна, на різні назви як на класи поділена, мудрим для запам’ятовування, недосвідченим особам для навчання, політикам для практики, меланхолікам для роз­ваги створена”. Друге перевидання містить понад 3000 сторінок у чверть аркуша (кожний том складався приблизно з 700–800 сторінок і мав чимало книжкових оздоблень). Укладено за тематичними розділами, а не абеткою (Chmielowski, 1745; Chmielowski, 1746; Chmielowski, 1754; Chmielowski, 1756; Estreicher, 1896, s. 171–173).

^[2] Бенедикт Хмельовський (1700–1763) народився в Луцьку на Волині в шляхетній родині. Освіту здо­був у Львівському єзуїтському колегіумі, а надалі у Львівській духовній семінарії, по закінченні якої вчите­лював у Яблоновських (навчав сина Ю. Яблоновського). Під час свого навчання Б. Хмельовський був учнем філософа-схоласта Єжи Генгеля — ректора Львівського єзуїтського колегіуму, видатного теолога, що був відомий своїми трактатами проти Реформації, янсенізму та картезіанства (Dolański, 2009). У 1725 р. він став ксьондзом, отримавши парафію на Люблянщині. У 1761 р. був каноніком Київської кафедри (церков­ної). Він жив переважно в селі Фірлеїв (нині — с. Липівка Рогатинського району Івано-Франківської облас­ті), де окрім обов’язків ксьондза, написав чимало праць з різних галузей знань. Б. Хмельовський цікавився здебільшого теологією, географією, мистецтвом та садівництвом.

^[3] У сучасному розумінні, що сформувалося у XVIII ст., термін “енциклопедія” означає передусім працю, яка систематизує сукупність знань і слугує довідником або науковим посібником. Однак у добу ан­тичності, Середньовіччя та навіть у період Нового часу співіснували обидва значення цього поняття. По-перше, “енциклопедія” мала педагогічний зміст і позначала своєрідну навчальну програму, яка охоплювала коло знань, необхідних для подальшої освіти. Згодом це коло набуло назви septem artes liberales (лат. “сім вільних мистецтв”) і становило основу для вивчення філософії — дисципліни, що аж до XIX ст. уособлювала “повне коло знань”, оскільки вважалася універсальною наукою. По-друге, термін “енциклопедія” означав систему знань — узагальнений огляд або звід — з усіх галузей науки чи з окремої її ділянки. Саме в такому розумінні в XIX ст. в університетах читали курси та публікували книги під назвами “Енциклопедія права”, “Енциклопедія медицини” тощо, що відображали спроби впорядкувати знання в межах певної наукової сфери.

^[4] Пансофія — це філософсько-релігійне вчення, спрямоване на досягнення універсальних знань, уза­гальнення всіх здобутих цивілізацією знань та донесення цього знання до всіх людей незалежно від суспі­льної, расової, релігійної приналежності. Пансофізм мав супроводжуватися толерантністю та розвитком гуманістичних ідей, що, на думку Я. Коменського, могло б призвести до створення Церкви, яка об’єднала би всі релігії.

^[5] Tylkowski W. Stoł mądrości ku zbawieniu i politycznemu przy stołowych rozmowach posiłkowi (Wilno, 1663); Tylkowski W. Uczone rozmowy wszystką w sobie prawie zawierające filozofiją (Warszawa, 1692); Wieruszowski K. Fama polska, publiczne stany i młodź szlachetną informująca (Poznań, 1720); Bystrzonowski W. Informacyja matematyczna (Lublin, 1743); Bystrzonowski W. Informacyja matematyczna (Lublin, 1743).

^[6] Solski S. “Machina Exhibendo Motui Perpetuo Artificiali Idonea Mathematicis ad examinandum et perficiendum proposita” (Cracoviae, 1663); Tylkowski W. “Arithmetica curiosa” (Kraków, 1668), Tylkowski W. “Meteorologia curiosa” (Kraków, 1669), Tylkowski W. “Physica curiosa” (Oliwa, 1680) та ін.

^[7] Не зважаючи на те, що Ю. Кшижановський назвав “Нові Афіни” жахливим енциклопедичним пло­дом та зразком наукової графоманії, на його думку енциклопедична праця Б. Хмельовського послугувала важливим джерелом корисної інформації для польської провінційної шляхти того часу (Krzyżanowski, 1966, s. 375).

^[8] У другій половині 1620-х рр. Ян Джонстон обійняв посаду вчителя та наставника дітей родини Коржбок-Завадських у Лешно, де розпочав роботу над своєю першою енциклопедією “природничої іс­торії” — “Enchiridion historiae naturalis”. Згодом ця праця була опублікована під назвою “Thaumatographia naturalis in decem classes distincta” (Амстердам, 1630) як “історія дивовижних речей природи”, поділена на 10 класів: про небо, стихії, метеори, мінерали, рослини, птахів, чотириногих тварин, “комах та істот, що потребують крові”, риб і людину. Перша частина книги містила опис зірок і 5-ти відомих на той час пла­нет — Юпітера, Сатурна, Марса, Венери та Меркурія (прикметно, що Ян Джонстон не прийняв геліоцен­тричної теорії Коперника). Другу частину присвячено 4-м елементам Всесвіту — вогню, повітрю, воді та землі, які з часів Платона вважалися основою буття. Наступна фундаментальна енциклопедична праця вченого — “Природнича історія” (“Historiae naturalis. Libri I–VII”, Лешно–Франкфурт, 1650–1653) — була опублікована латиною і стала однією з найґрунтовніших енциклопедій “природничої історії” XVII ст. 7 її томів охоплювали різні царини живої природи: птахів; “безкровних, що живуть у воді” (“exsanguinis aqua­ticis”); риб і китів; “чотирилапих” тварин; а сьомий, додатковий том було присвячено комахам, зміям і дра­конам. Ця енциклопедична праця Я. Джонстона набула широкої популярності у науковому світі й ба­гато­разово перевидавалася в різних країнах Європи аж до кінця XVIII ст.

^[9] “Бестіарій” (від лат. bestia — звір) або “Фізіолог” (від грец. physiológos) — це твір, що містить описи тварин, як реальних, так і легендарних (інколи також рослин і мінералів), із поясненням їхнього символіч­ного та дидактично-алегоричного значення. Перші праці цього типу, створені невідомими авторами, з’яви­лися у II ст. н. е. в Александрії. У середньовіччі чимало авторів присвячували описам тварин і рослин або окремі розділи своїх творів, або цілі трактати (зокрема Касіодор, Ісидор Севільський, Петро Даміані, Онорій д’Отен, Вінсент із Бове та ін.). Рукописи бестіаріїв, перекладені та адаптовані багатьма мовами, були од­ними з найпопулярніших читань європейського Середньовіччя. Найдавніший відомий рукопис бестіарію X ст. зберігається в Королівській бібліотеці в Брюсселі. Тварини, описані й зображені в цих книгах, часто ставали декоративними мотивами в рукописній книжності, особливо на полях мініатюр.

^[10] Як місцевий просвітник та ксьондз Б. Хмельовський співпрацював з Ю. Залуським, отримуючи від нього поради щодо вибору джерел для “Нових Афін” та шляхів пошуку книг. Ю. Залуський також давав схвальну оцінку його енциклопедії. Відомо, що Б. Хмельовський мав доступ до колекції відомої так званої “Бібліотеки Залуських”, яка за часів отця Бенедикта налічувала 200 тис. видань (Rybicka-Nowacka, 1974, s. 152). Він також брав книги з інших особистих, монастирських та навчальних бібліотек, намагаючись отримати доступ до найкращих можливих джерел. Багато з книг, якими він користувався, ймовірно, були в його власній бібліотеці, що складалася приблизно з півтори сотні назв, серед яких переважали богослов­ські та географічні книги XVII ст. (Ogrodziński, 1937, s. 341–342).

^[11] Лише у 1776 р. в Речі Посполитій холодну воду було заборонено для допитів відьом, але їх ще до­зволялося страчувати. Так, наприклад, останню відьму в Європі було обезголовлено у Швейцарії у 1782 р., а останню відьму, яку допитували “випробуванням водою” було втоплено у польському м. Сопоті у 1836 р. під час звинувачення в чаклунстві вдови рибалки Крістіна Сейнова, справа якої ілюструє той факт, що віра в чаклунство продовжувала зберігатися серед соціальної спільноти ще тривалий час навіть після того, як суди за законом перестали приймати такі звинувачення. Проте, коли виникали підозри у чаклунстві, у подібних виняткових випадках, громадськість, як свідчить історія, “брала закон у свої руки”. З цього зрозуміло, що, наприклад, відьма була природною частиною суспільного життя ще у ХІХ ст. У такому разі цілком логічною є теза, що, якщо є відьма, то є чаклунство, а якщо є чаклунство, то є диявол.

^[12] Наприклад, у першому томі “Нових Афін” (Львів, 1745) автор подає відомості про статику або прак­тичну механіку (Chmielowski, 1745, s. 218–220), стисло розповідаючи про різні види машин, що були вже описані в працях Аристотеля, Бартоломея, Кардана та ін. Також називає 18 видів машин, які ще не­достатньо використовувалися в Речі Посполитій. Серед них — преси, верстати для обробки дерева, гідротех­нічні машини та ін.