У 2023 р., під час російсько-української війни, в Москві надруковано дослідження, присвячене проблемі походження назв куренів Запорозької Січі та подальшій рецепції цих назв на Кубані, де вони ввійшли до історико-культурної спадщини регіону (Авраменко, 2023). Монографія вийшла під грифом Наукового товариства імені Шевченка (автор – дійсний член НТШ) з анотацією українською мовою. У сучасних умовах російської дійсності це сенсація, оскільки нинішньою “нормою” РФ не лише офіційної пропаганди є замовчування або фальшування української історії, розпалювання ненависті до України та її народу. Написання книги було завершено в грудні 2021 р., однак лише цього року видавництво “Директ-Медиа” її надрукувало й продає в електронному та паперовому варіантах. Спроби автора видати монографію на Кубані були безрезультатними – подібну тематику нині вважають у РФ небезпечною.

Автор намагався розібратися в неймовірно складному питанні походження назв куренів Запорозької Січі. Попередні дослідники, зокрема Д. Бантиш-Каменський, А. Скальковський, Д. Яворницький, М. Слабченко, О. Рябінін-Скляревський, В. Голобуцький та інші, зазвичай обмежувалися деякими міркуваннями на двох-трьох сторінках^[1], оскільки бракувало переконливих, достовірних джерел. Усе ґрунтувалося на припущеннях: назви могли походити від окремих населених пунктів, прізвиськ отаманів чи інших видатних козаків тощо. Кубанські краєзнавці поширюють фантастичні версії, що не витримують критики, однак їх охоче підтримує місцева адміністрація, яка нібито дбає про збереження історико-культурної спадщини, а насправді спотворює її. Молодь Краснодарського краю виховують на історичних міфах.

Автор монографії поставив перед собою завдання знайти всі можливі варіанти походження назв куренів від населених пунктів або обґрунтувати інші версії, використовуючи етимологічні та інші словники, енциклопедії. Пошуки серед різноманітних списків населених пунктів, реєстрів, картографічних джерел дозволили вибрати найбільш вірогідні варіанти, на підставі чого була створена таблиця, а згодом картосхема. Деякі фрагменти дослідження у вигляді статей було надруковано в українських наукових збірниках (Авраменко, 2018; Авраменко, 2021).

Як виявилося, цілковита більшість (81,6%) назв куренів походять від населених пунктів. Винятки складають Донський (який під час існування Січі не називали Дінським), Мишастовський, Незамаєвський, Пластуновський, Платнірівський, Поповичівський, Титарівський. Жодна назва не мала стосунку до імені видатної людини – така традиція не була притаманна запорожцям.

Географічне розташування населених пунктів, від яких, вірогідно, походять назви куренів, головним чином співпадає з ареалами формування українського козацтва – від середньої частини Дністра та верхів’їв Південного Бугу через території Канівського та Черкаського староств до басейнів річок Десна і Сейм. Саме там населення з ентузіазмом підтримало повстання під проводом Богдана Хмельницького, бо стійким було його намагання відстояти свободу від тиску магнатів і шляхти, а місцеві мешканці мали великий досвід прикордонної збройної боротьби.

Відомий український історик М. Кордуба писав: “Дуже часто, при недостачі инших даних, вже сама назва оселі дає підставу до хронології осельництва, до бодай приблизного означення часу повстання даної оселі” (Кордуба, 1924, с. 7). Проте аналогічним чином географія назв виявлених населених пунктів допомагає розв’язувати проблему хронології створення куренів. Зокрема, Уманський курінь не міг з’явитися раніше, ніж було засноване місто Умань (вперше згадується у 1615 р.). Окремі назви зафіксовано досить далеко від районів формування козацтва – на сході Волині (Джереловський), в Галичині (Брюховецький), на прикордонних російських територіях (Корєнєвський і Дядьковський), де тимчасово могли перебувати українці. Звісно, що мешканцям Галичини набагато ближче було ховатися від магнатського чи шляхетського свавілля в Карпатах, ніж тікати до запорожців, однак саме пересування біженців на значні відстані спричинили великі повстання, найбільше з яких спалахнуло 1648 р. і швидко перетворилося на соціальну революцію.

Спроби з’ясувати назви куренів до середини XVII ст. були марними, тому інформація про найстаріші курені, що нібито існували від кінця XVI ст., нині сприймається як вигадка. Дослідження підтвердило думку Д. Яворницького, що з самого початку було 38 куренів, а постулат М. Слабченка про поступове збільшення кількості куренів виявився недостовірним (як і майже всі занадто сміливі твердження дослідника щодо Запорожжя). За даними історика В. Щербака, М. Слабченко нарахував наприкінці XVI ст. 7 січових куренів (1995, с. 69; 1998, с. 51; 2000, с. 57; 2011, с. 6; Бачинська, Чухліб, Щербак, 2015, с. 38). Ця інформація набула поширення, і вже без посилання на джерело Г. Шпитальов та В Панашенко в енциклопедичних статтях стверджують, що наприкінці XVI ст. було 7 куренів (Шпитальов, 2006, с. 331; Шпитальов, 2008, с. 524; Панашенко, 2008, с. 520). Такої думки дотримуються А. Гурбик (1993, с. 159; 2009, с. 197), М. Тараненко (2013, с. 115) та інші. Автор аналізованого дослідження вважає, що думка М. Слабченка була необґрунтованою, хибною. Очевидно, настала потреба переглянути занадто високу оцінку наукового доробку академіка М. Слабченка.

На думку М. Костомарова, в останні роки гетьманства Б. Хмельницького влада полковників та сотників ставала деспотичнішою, і незадоволені козаки тікали в Запорожжя, “туда укрывались и те посполитые, которые не хотели спокойно сносить свое унижение и видеть возвышение козаков; от этого в Запорожье возникло тогда соперничество с городовым козачеством, как называли они Гетманщину” (1863, с. 43–44). Січовики деякий час визнавали владу гетьмана, але чекали моменту, коли можна буде перетворити Січ на центр усього Війська Запорозького, щоб гетьмана там обирали, і він був під контролем.

З іншого боку, є підстави вважати, що Б. Хмельницький не був зацікавлений в існуванні Січі як осередку свавілля – він будував козацьку державу “Військо Запорозьке”, де посада гетьмана – її лідера – мала бути спадковою, тому спробу повстання у Січі козаків у лютому 1650 р. було придушено, і там деякий час залишався гетьманський гарнізон. Із часом виснажлива війна примусила Хмельницького збирати всі сили проти ворога, і він не міг приділяти увагу тому, що в Січі знову концентруються анархічно налаштовані козаки.

У монографії обґрунтовано гіпотезу про радикальну реформу наприкінці 1655 р. (не пізніше весни 1656 р.), унаслідок якої козаки утворили в Січі 38 куренів, що являли собою окремі чоловічі військові братства. Курені об’єднувалися в 4 пирії (чи перії), які використовували як орієнтири при створенні табору, шикуванні під час походу чи битви.

Внутрішня структура Війська Запорозького Низового на той час цілковито відрізнялася від гетьманського Війська Запорозького. Якщо держава Б. Хмельницького мала полково-сотенну структуру, очолювану гетьманом, то в Січі полків не було, кошового отамана щорічно обирали (а могли і вбити!), як і всю старшину; Січ була федерацією куренів. В енциклопедіях треба враховувати, що термін “курінь” зазнав певної еволюції та мав у різні часи неоднакові значення.

Автор монографії дійшов висновку, що територію, у той час контрольовану Січчю, не можна позначити навіть з умовними кордонами. В атласах, на довідкових та начальних історичних картах територію Запорожжя відображено зазвичай неправильно. Найбільш реалістичною є оригінальна картографічна реконструкція в атласі “Terra Ucrainica” (Вортман, Гордієнко, Майоров, 2018 с. 124–125), де всупереч поширеним стереотипам Січ розташована за межами державної території гетьманського Війська Запорозького в Дикому полі, яке постійно ніхто не контролював. Така версія повністю відповідає карті Г. Саніна (Санин, 1987, с. 67), на якій основні райони зосередження татарських військ протягом 1655–1657 рр. були уздовж Чорної сакми, майже до Чигирина, а Січ була далеко в тилу кримських татар і ногайців. У таких обставинах Б. Хмельницькому було вкрай складно впливати на січовиків.

Згідно з В. Грибовським, до кінця XVIII ст. “Причерноморская степь <…> это – негосударственное пространство, пространство мужских союзов, впрочем – неразрывно связанное с внутренней жизнью всех этих государств, поскольку мужские сообщества создавались и пополнялись их подданными” (2018, с. 146). Тому, всупереч поширеним уявленням, Січ у XVII ст. не мала окремої державної території та розподілу на територіальні паланки – адміністративні одиниці. Тобто відповідні статті в енциклопедіях та довідкових виданнях потребують перегляду.

Порівнюючи списки куренів різних років, можна помітити, що кожного разу першим згадують інший курінь. Здається, що списки складали безсистемно, хаотично. Однак насправді система була: аналіз відомого тексту С. Мишецького дав змогу виявити, що першим згадували курінь, до якого того року належав кошовий отаман. Далі перелік куренів відповідав топографічному порядку розташування куреня на січовому майдані. Всі курені, як засвідчує малюнок О. Рігельмана, були побудовані в одну лінію – паралельно периметру валу, що огинав майдан. В Єкатеринодарській фортеці курені так само були побудовані з урахуванням периметру валу в одну лінію, але в Січі вал мав вигляд кола (радше еліпса), а в Єкатеринодарі – квадрата. Знайти рішення складної проблеми топографічного розташування куренів допомогли справи Краснодарського крайового архіву та спроба реконструкції, яку виконав краєзнавець В. Соловйов. Виявилося, що загальновідома й представлена в енциклопедіях та шкільних підручниках (наприклад, Українське козацтво, 2006, с. 410, 644; Власов, 2016, с. 172, 220; Власов, с. 230; Хлібовська, Наумчук, Крижановська, с. 185) реконструкція вигляду Нової Січі (де бачимо концентричне планування) архітектора В. Ленченка хибна й потребує суттєвого уточнення.

В. Ленченко здійснив ґрунтовний аналіз рукописних планів Запорозької Січі XVIII ст. (1971, 2004), але помилився в обчисленнях площі січового майдану (бл. 9 га), а також Єкатеринодарської фортеці. Він не звернув уваги на деякі особливості картографічних джерел того часу і вирішив, що масштаб на планах завжди показує сажені в дюймах. Використання методу встановлення чисельного масштабу за даними лінійного, який докладно викладено Т. Мєльніковою (1958, с. 48–51), дає зовсім інший результат (бл. 1,1 га).

В. Ленченко дуже критично ставиться до плану Нової Січі, надрукованого А. Скальковським, але цей план – унікальне джерело, яке фіксує залишки 38 куренів. А. Скальковський не вдався в деталі, чому ці залишки топограф виявив не на майдані, а за його межами, чому вони розташовані, нагадуючи проміні (саме там на плані С. Мишецького бачимо надпис: “жилья запорожских козаков”). За В. Ленченком, Кошем можна називати тільки “зáмок” (паланку), а “зовнішній кіш” Д. Яворницького він уважає торгово-ремісничим передмістям (відомим також як “форштадт”, “слобода” і “Гасан-Баша” (Ленченко, 2014, с. 166). Насправді “паланка” (де був розташований майдан) містила 38 куренів – невеликих споруд, які виконували роль представництв відповідних куренів; для решти козаків там місця не було. Можна припустити, що саме тому козаки всіх куренів розташували свої житлові споруди, як 38 “променів”, у “зовнішньому коші”, і тому Скальковський побачив залишки споруд за межами “паланки”. Але навіть там розміститися могли не всі козаки.

У монографії акцентовано також, що сталося із запорозькими куренями після ліквідації Січі у 1775 р., тобто яка була їхня доля на теренах Османської, Австрійської та Російської імперій. У книзі показано, як на підставі колишніх запорозьких куренів формувалися курені Війська Чорноморського, як останні перетворили на куренні поселення, що від 1842 р. офіційно йменували станицями, як відбувалося масове переселення українців на Кубань і як трагічно склалася доля станиць унаслідок радянських репресій (зокрема штучно організованого Голодомору 1932–1933 рр.), як влада свідомо й примусово змінювала етнічний склад населення, знищувала українську мову та її носіїв, спотворювала історичну пам’ять населення. Саме це уможливлює читачам – громадянам України – зрозуміти, як могло статися, що нащадки українців (і навіть чорноморських козаків!), які мешкають нині на Кубані, не усвідомлюють злочинності російської політики щодо України. З іншого боку, не риторичним постає питання: що було зроблено урядами незалежної України протягом трьох десятиліть для того, щоб підтримувати історичну пам’ять та національну свідомість українців східної діаспори?

Фактологічний матеріал та висновки книги дають змогу суттєво доповнити українські та кубанські енциклопедії, виправити численні помилки. Зокрема, це стосується назв куренів та історії населених пунктів Кубані, що походять від найменувань куренів Запорозької Січі. Навіть тлумачення терміна “курінь” потребує уточнення. Так само є необхідність у дослідженні своєрідної еволюції Січі – від місця збору козаків для організації походів (де утворювався тимчасовий рухомий військовий табір) до стаціонарного укріпленого поселення – центру військової території. Хай там як, а Січ ніколи не могла бути основою формування держави, якою було гетьманське Військо Запорозьке, оскільки Січ була місцем, де збиралися різні соціальні елементи, які свою особисту волю ставили понад усе.

У сучасній Україні домінує уявлення про Січ як демократичну республіку, однак там панувала охлократія – тиранія більшості, що спричиняла раптову й невиправдану зміну влади, де мінливі забаганки натовпу часто перемагали голос розуму. Водночас треба наголосити, що існування Січі було важливим чинником формування української нації, гартування її волелюбного духу та національної свідомості.

ПРИМІТКИ

^[1]Лише лінгвіст О. Стрижак написав розлогу, ґрунтовну статтю (2001; 2002).