Іван Пулюй — перший український учений Нобелівського рівня: крізь проблеми наукової доброчесності

ВСТУП

Автор усвідомлює моральну відповідальність за достовірність і коректність по­даної інформації. Адже йдеться про виняткову постать у світовій науці — Івана Пав­ловича Пулюя (1845–1918), фізика-експериментатора Нобелівського рівня (молеку­лярна й атомна фізика, електрика, газові розряди, Х-промені), талановитого інже­нера-електротехніка, перекладача, публіциста та громадського діяча. Він гідно пред­ставляв Україну на міжнародній арені, попри те, що самої держави тоді ще не існу­вало, але підпорядковував свої наукові здобутки ідеї її майбутнього становлення. Хоча його ім’я відсутнє серед лауреатів Нобелівської премії, численні публікації (пере­важно емоційні й українського походження) свідчать про усвідомлення цієї історич­ної несправедливості. Біографічна література про науковця також переважно україн­ськомовна, що засвідчує наш брак активності в популяризації у світі його спадщини. Пулюй залишався прикладом наукової доброчесності та високої принциповості, не зламавшись навіть перед відчуттям безсилля, спричиненим неможливістю здобути Нобелівську премію в умовах домінування великих імперських центрів науки.

Все це докладно висвітлено в наявній літературі, зокрема стисло — в енцикло­педичній публікації (Пляцко, 2025); розлого й водночас доступно — у колективному Збірнику, що містить переклади іншомовних праць І. Пулюя українською мовою (Шендеровський, 1996); найповніше — в ґрунтовній монографії про нашого земляка (Ґайда і Пляцко, 2019); а також у новітній публіцистичній праці (Жовтянський, 2025).

Пропонована розвідка з’явилася на вістрі сучасних енциклопедичних студій. Йдеться про дві статті, підготовлені автором для Енциклопедії Сучасної України (Жов­тянський, 2009, 2024), далекими попередницями яких стали дві наукові праці Івана Пулюя (Puluj & Glaser, 1880; Puluj, 1889). Обидві вони безпосередньо пов’язані з те­матикою досліджень, за які згодом було присуджено першу Нобелівську премію з фі­зики німецькому вченому Вільгельму Конраду Рентгену (1845–1923). Та на той час ці події ще були попереду, і у своїх працях Пулюй полемізував із висновками англій­ського хіміка та фізика, члена Лондонського Королівського товариства Вільяма Крукса (1832–1919) щодо спостереження останнім так званого четвертого агрегат­ного стану матерії під час електричних розрядів у розріджених газах (Crookes, 1879). Лише у XX ст. цей стан речовини дістав назву “плазма”.

Під час своїх досліджень Іван Пулюй створив джерело холодного випроміню­вання на основі електричних розрядів у розріджених газах (ЕРРГ), яке 1884 року ви­кликало справжній фурор на Всесвітній електротехнічній виставці у Штайрі (нині — місто в Австрії). Так звана лампа Пулюя привернула увагу цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа (1830–1916), який тривалий час спілкувався з українським ученим. Ці лампи випускалися серійно та поширилися по всьому світу. Тоді ще ніхто не здо­гадувався, що вже через півтора десятиліття вони стануть найефективнішим джере­лом Х-випромінювання і водночас прототипом серійних рентгенівських ламп із так званим антикатодом.

Після випадкового відкриття В. Рентгеном у 1896 році Х-променів І. Пулюй знову повернувся до досліджень процесів, пов’язаних з ЕРРГ, і блискуче розкрив при­роду цього фізичного явища у своїх працях (Puluj, 1896a; Puluj, 1896b) — раніше, ніж власне автор відкриття, як це згодом показав Гайда (1996). У своїх публікаціях Пулюй уже вживає термін “рентгенівське випромінювання”, як тоді широко писала преса. Че­рез це (і під час Нобелівської процедури, і в наступні десятиліття) усталилася думка, що він визнав пріоритет Рентгена, відмовившись від власних претензій на першість.

До проблеми визначення ролі Івана Пулюя в світовій науці. Енциклопедична публікація вимагає занурення до першоджерел тлумачення певного явища, а також проведення ретельного аналізу сучасної літератури. Уже під час підготовки автором першої з указаних статей (Жовтянський, 2009) стала очевидною невідповідність між тим, що викладено в працях Івана Пулюя (Puluj & Glaser, 1880; Puluj, 1889), і вступ­ним записом статті у Wikipedia, присвяченої поняттю “плазма”: “Plasma was first identified in laboratory by Sir William Crookes. Crookes presented a lecture on what he called "radiant matter" to the British Association for the Advancement of Science, in Sheffield, on Friday, 22 August 1879”^[1] [Плазма була вперше ідентифікована в лабора­торії сером Вільямом Круксом. У п’ятницю, 22 серпня 1879 року, Крукс прочитав лек­цію про те, що він назвав "випромінною матерією", перед Британською асоціацією сприяння розвитку науки в Шеффілді]. Обґрунтуванням є посилання на згадану вище роботу В. Крукса.

Подібно до більшості дослідників, автор міг би й не зауважити неточності в на­веденій цитаті, якби не працював над енциклопедичною публікацією. Адже саме І. Пулюй у двох своїх англомовних працях рішуче заперечував твердження В. Крукса про існування “четвертого стану матерії”. Ці статті промовисто названі (у перекладі): “Четвертий стан речовини. Спростування” та “Випромінна електродна матерія і так званий четвертий стан”. Проте майже два десятиліття тому, коли автор готував першу з цих публікацій, йому були доступні лише українські переклади статей Пулюя зі Збірника (Шендеровський, 1996) — хоч і якісні, але не оригінальні тексти. Водночас праці інших західноєвропейських учених XIX ст. залишалися цілком недосяжними. За таких умов робити узагальнення щодо наукових процесів того часу було б некорек­тно. Подібна ситуація повторилася й під час підготовки другої статті для Енциклопедії Сучасної України, однак завдяки ініціативам Google і численних університетських бібліотек світу раніше не доступна література нині стала буквально “на відстані про­тягнутої руки”.

Крім цього, значну допомогу становить розвинена культура збереження істо­ричної пам’яті щодо розвитку науки й техніки, яку нині активно підтримують універ­ситети та музеї світу в цифровому середовищі. В інтернет-просторі представлено де­сятки сайтів з абревіатурою CRT (Cathode Ray Tubes) або під назвою Crookes Tubes. Вони відтворюють матеріальну історію становлення електророзрядних, або елек­тронно-променевих, трубок, відомих як “трубки Крукса”. Ці ресурси дають змогу до­кладно реконструювати зміст лекції В. Крукса, виголошеної “перед Британською асо­ціацією сприяння розвитку науки в Шеффілді”.

Більше того, за останні десятиліття з’явилася велика кількість наукових і попу­лярних видань, присвячених історії науки й техніки того періоду. Проте виявилося, що ім’я J. Puluj (Johann Puluj) у цих джерелах трапляється надзвичайно рідко. Під час глибшого занурення в тему автор дійшов висновку, що такі праці здебільшого важко назвати об’єктивними, адже результати досліджень І. Пулюя часто залишалися поза увагою. Тож ці роботи було б некоректно додавати до аналізу через їхню упередже­ність та невідповідність принципам наукової доброчесності. Винятком є публікація авторитетного історика науки Ервіна Гіберта з відділення історії науки Гарвардського університету (Hibert, 1995), який, принаймні формально, окреслив часові межі своїх досліджень електричних розрядів у розріджених газах (ЕРРГ), починаючи з 1880 року, коли вийшла перша фундаментальна англомовна праця І. Пулюя (Puluj & Glaser, 1880). Специфіка тодішніх досліджень ЕРРГ полягала в майже повній моно­полії двох потужних наукових шкіл — британської та німецької, що вели між собою не завжди доброзичливе суперництво. Після 1860 року лідерство поступово перей­шло від англійців до німців. Початок експериментальних спостережень ЕРРГ поклав Майкл Фарадей у 1836–1838 роках, коли з’явилася технічна можливість дослідження електричних розрядів у розріджених газах. Цей об’єкт виявився надзвичайно склад­ним для пояснення: наприклад, жеврійний розряд (один із видів ЕРРГ) має складну просторову структуру, вивчення якої вимагало тривалих досліджень кількох поколінь фізиків. Серед послідовників Фарадея Ервін Гіберт особливо виділяє Юліуса Плюк­кера, німецького математика і фізика; Йоганна Вільгельма Гітторфа, німецького фі­зика й хіміка; а також уже не раз згаданого В. Крукса.

Принциповою для цієї роботи є ще одна обставина, на яку звертає увагу автор (Жовтянський, 2025): вона яскраво свідчить про етичну культуру та наукову доброчес­ність Майкла Фарадея. Йдеться про його дивовижно шляхетне й відкрите ставлення до критики. Приклад цього подано у вступі до його книги: “Є дві статті, на які я хочу посилатися як на виправлення або критику окремих частин цих експеримен­тальних досліджень. Перша з них — автора Якобі, щодо можливого утво­рення іскри… Це чудова стаття, і хоча я не повторював експерименти, їх опис переко­нує мене, що я, мабуть, помилявся. Друга написана видатним філософом Маріаніні.. Я поки що не бачу причин змінювати висловлену мною думку; але стаття настільки цінна, так прямо стосується питання, а сама позиція має таке велике значення, що я маю намір за першої ж нагоди продовжити дослідження і, якщо зможу, надати ті чи інші докази, які були б незаперечними для всіх” (Faraday, 1839).

Доволі інформативною для цього дослідження стала стаття Уве Буша, дирек­тора Німецького музею Рентгена (Bush, 2023).

Роботу з новим осмисленням праць Івана Пулюя та його фактичних опонентів полегшує й те, що автор є фахівцем у галузі фізики плазми, а дослідження електрич­них розрядів у розріджених газах того часу безпосередньо належать до сфери його наукових інтересів.

Отже, автор має на меті обґрунтувати правомірність ужитого в назві роботи означення “Нобелівського рівня”, спираючись на поєднання власної фахової компе­тентності в галузі фізики плазми з аналізом наукових публікацій XIX ст. та нових ін­формаційних джерел, що стали доступними у XXI ст.

РЕЗУЛЬТАТИ

Що визнав Іван Пулюй? Скористаймося змістовними спостереженнями У. Буша, який докладно дослідив історію відкриття Х-променів і роль окремих учених у цьому процесі. Щодо І. Пулюя він висловлюється виважено й, безперечно, заслуго­вує на вдячність за об’єктивність, особливо на тлі багатьох інших західних публікацій. Дослідник зазначає: “Явища, які він описав, ймовірно, справді були Х-променями, а його лампа була, по суті, прототипом Х-трубки… Своїми дослідженнями Пулюй, без­умовно, заклав важливу основу для відкриття Рентгеном Х-променів”. Саме тому де­які журналісти називали його першовідкривачем рентгенівського випромінювання (зокрема, у публікаціях Hualla, 1963; Kulynyak, 2000; перша з них подана в перекладі у Збірнику — Шендеровський, 1996, с. 699–702). Водночас безпосередньо Пулюй ви­знавав пріоритет Рентгена. Обидва вчені були знайомі, але Рентген, як і Ленард не посилалися на його дослідження.

Тут згадано представника вже молодшого покоління — німецького фізика Фі­ліппа Едуарда Антона фон Ленарда, який у 1905 році здобув Нобелівську премію за дослідження катодних променів. Ще один учений цього покоління, англійський фізик Джозеф Джон Томсон, став лауреатом Нобелівської премії 1906 року за теоретичні та експериментальні дослідження електропровідності газів, що й спричинили відкриття електрона. Наукові результати І. Пулюя виявилися спорідненими з обома цими на­прямами досліджень.

Ключовим як для цієї статті, так і для багатьох інших обговорень є твердження У. Буша про те, що “Пулюй визнавав пріоритет Рентгена”. Автор і далі розглядає цю позицію І. Пулюя так, як уже тлумачив її раніше (Жовтянський, 2017, с. 42–43). Було б дивно, якби людина його масштабу публічно нарікала: “Це ж моя розробка, просто Рентгенові пощастило першим показати її світові”. Набагато шляхетніше і простіше було користуватися загальновживаним терміном “рентгенівське випромінювання”, водночас віддаючи належне успіхові свого колеги. Таке ставлення є виявом тієї ж на­укової елегантності, про яку йшлося вище у зв’язку з ім’ям М. Фарадея.

Глибинну суть цієї ситуації доволі точно розкрив штучний інтелект (ШІ). На чітко сформульоване запитання він однозначно вказав на автора самого означення. Йдеться про Рудольфа Альберта фон Келлікера — швейцарського анатома й фізіолога, іноземного члена Лондонського королівського товариства. У січні 1896-го, під час пу­блічної лекції В. Рентгена у Вюрцбурзькому фізико-медичному товаристві, Келлікер був настільки вражений демонстрацією нових променів, що емоційно запропонував назвати їх рентгенівськими (Röntgenstrahlen) — на честь першовідкривача. Ця назва швидко прижилася як у науковому середовищі, так і в пресі, хоча сам Рентген спочат­ку вживав термін X-промені, підкреслюючи невідомий характер явища. Надану ШІ інформацію легко перевірити: у Wikipedia збережено рентгенівський (X-ray) знімок кисті руки Келлікера, зроблений Рентгеном 23 січня 1896 року, що є переконливим свідченням їхніх особистих і професійних контактів^[2].

Підсумовуючи, можна стверджувати, що Іван Пулюй жодним чином не здійс­нював “епічного визнання” наукових заслуг Вільгельма Рентгена — йшлося радше про прийняття терміна “рентгенівське випромінювання”, запровадженого з легкої руки Келлікера та швидко підхопленого й поширеного пресою на час публікацій Пулюя.

Реконструкція першого нобелівського процесу. Стаття (Bush, 2023), ймовірно, вперше для українського читача проливає світло на “підкилимову” частину проце­дури присудження Нобелівської премії В. Рентгену. Спочатку Комітет Королівської шведської академії наук, розглядаючи дванадцятьох претендентів, віддав перевагу В. Рентгену. Разом з цим комітет із п’яти членів під головуванням шведського астро­нома й фізика Класа Бернгарда Гассельберга запропонував розділити премію між Рент­геном і Ленардом. Однак на пленарному засіданні 12 листопада 1901 року Ака­демія в Стокгольмі остаточно відхилила цю рекомендацію та ухвалила рішення при­судити Рентгену нероздільну премію, водночас відзначивши внесок Ленарда та інших учених, зокрема В. Гітторфа, В. Крукса, І. Пулюя, Дж. Дж. Томсона та ін. (про що зга­дує У. Буш), у дослідження катодних променів. В ухвалі Академії акцентовано, що саме “робота Рентгена з катодних променів привела його до відкриття нового й від­мінного виду променів”. Під час урочистої церемонії вручення шведський історик і президент Королівської шведської академії наук Клас Теодор Однер особливо наголо­сив на винятковому значенні відкриття Рентгена для розвитку медичної практики.

У праці автора (Жовтянський, 2025) запропоновано методику формалізованої оцінки претендентів, побудовану винятково на критеріях, сформульованих безспосе­редньо апологетами нагородження Рентгена, та на основі наукових фактів, відомих на час обговорення кандидатур на присудження Нобелівської премії. Аналіз виконано на трьох основних джерелах, серед яких:

• формула присудження “на знак визнання видатних заслуг, які він зробив, відкривши дивовижні промені, названі на його честь”;
• ключова фраза промови президента Королівської шведської академії наук К.Т. Однера щодо “великого значення відкриття Рентгена для медичної практики”;
• слова, наведені в анотації до статті директора Німецького музею Рентгена У. Буша: “Саме Вільгельм Конрад Рентген зі своїми трьома науковими публікаціями про рентгенівські промені заклав основи для їх фізичного пояснення та проклав шлях для успішної історії їх застосування в різних галузях, яка триває й донині” (Bush, 2023).

Додатково до аналізу залучено результат порівняння у публікації (Гайда, 1996) пріоритетності визначальних робіт Рентгена (Röntgen, 1896, 1897a, 1897b) (позна­чимо їх для використання в таблиці як R1 — R3) і Пулюя (Засідання, 1896; Puluj, 1896a, 1896b), позначивши їх як Р1 — Р3, відповідно. Стосовно процедури того при­судження Нобелівської премії можна скласти таку узагальнену таблицю в найбільш жорсткому, без напівтіней, її варіанті (як це фактично відбувається при голосуванні) у двійковій системі обчислення:

Таблиця 1. Оцінка досягнень окремих претендентів на стадії до присудження першої Нобелівської премії з фізики

Не варто заперечувати доречність присудження Нобелівської премії Вільге­льму Рентгену, навіть попри відносно скромні показники за наведеними табличними даними. Його “жирна” одиниця у підсумковій графі символізує тріумф науки в суспільній свідомості — те, що повністю відповідає першій частині формули (a). На­томість проблемною видається друга її складова, оскільки в більшості країн світу тер­мін “рентгенівське випромінювання” так і не прижився. Прикметно, що одним із не­багатьох винятків стала колишня Російська імперія, а згодом — Радянський Союз, де з ідеологічних міркувань термінологічна традиція розвивалася за принципом “кого завгодно, аби не українець І. Пулюй”. Подібна ситуація мала місце і в Третьому Рейху, коли рентгенівські промені було перейменовано на просто “високочастотні”. Ініціато­ром цього став Філіпп Ленард — активний член нацистської партії, відомий також своєю неоднозначною реакцією під час першого Нобелівського нагородження. Це, безумовно, дає підстави оцінити його внесок у цьому контексті негативно — умовною “мінусовою” позначкою в таблиці. Що ж до В. Рентгена, то факт, що він ніколи не по­силався на праці І. Пулюя, попри інтелігентну підтримку останнім його наукового ус­піху та певну спільність наукових орбіт (зокрема за місцем підготовки дисертацій), змушує поставити в цій графі нульову оцінку.

Показник “елегантність” у цій таблиці має радше метафоричний характер, хоча на прикладі М. Фарадея в середині XIX ст. він набуває цілком об’єктивного змісту. У сучасному розумінні цей критерій наближається до майже формалізованого поняття наукової доброчесності (scientific integrity^[3]).

Таблиця переконливо демонструє, що не можна було обмежитися лише одним лауреатом, адже для відкриття Х-променів необхідним передусім було саме їхнє дже­рело — незалежно від того, чи згадується воно у формулах (a)–(в). У фізиці жодне відкриття не може існувати без пояснення механізму явища, про що, власне, йдеться у першій частині формули (в) — адже це не сфера здогадів чи псевдовчень. Якщо пріо­ритет відкриття зафіксувала публікація R1, то пріоритет пояснення його механізму належить І. Пулюю в публікаціях Р2 і Р3. Ключовій фразі промови К.Т. Однера щодо “великого значення відкриття Рентгена для медичної практики” (формула (б)), як і другій частині формули (в) теж найбільше відповідає І. Пулюй.

Замовчування. Замовчування наукового доробку І. Пулюя легко простежуємо на прикладі його узагальнювальної публікації, підготовленої спеціально для англо­мовного читача і опублікованої в авторитетному збірнику “Physical Memories” у Лон­доні (Puluj, 1889). Як тепер з’ясувалося (Жовтянський, 2025), ця публікація вийшла друком навіть не з ініціативи її автора, а на запрошення Уоррена де ла Рю (Warren de la Rue) — британського астронома, хіміка та винахідника, який розробляв тоді лампи розжарювання. Про це йдеться у загальній передмові, підготовленій Радою Фізичного товариства (The Council of the Physical Society) до тому “Physical Memories”. Цей текст відсутній в інтернет-версіях окремих статей, проте цілком слушно був доданий у ви­гляді окремого Preface до складу Збірника (Шендеровський, 1996, с. 178). Однак на час завершення підготовки цього тому до друку де ла Рю вже помер. Складається вра­ження, що солідний за обсягом том “Physical Memories” певний час вважали втраче­ним, адже доволі дивно, що в період подальших активних досліджень електричних розрядів у розріджених газах у тій самій Англії його жодного разу не згадано як дже­рело з посиланням на І. Пулюя.

Зовсім нещодавно з’явилося повідомлення (Петрик, 2025) про нібито поси­лання на працю І. Пулюя в одній із книг Дж. Дж. Томсона. Однак, як з’ясувалося, у книзі (Thomson, 1898) згадка справді є, проте вона стосується принципу дії так зва­ного радіометра й пов’язана із фрагментом статті Puluj (1889, с. 275), а не з основним напрямом фізичних досліджень, які спричинили відкриття Х-променів або елект­рона. Визначальною для останнього була публікація (Thomson, 1897), у якій ім’я І. Пулюя не згадують.

Є ще одна книга Дж. Дж. Томсона за тематикою катодних променів, яка містить ширше коло ефектів, ніж щойно згадана книга, зокрема щодо відкриття Х-випромі­нювання (Thomson, 1893), яка присвячена історії досліджень катодних променів. Проте знову враження таке, що І. Пулюя не існувало в природі. Оскільки цю книгу не вдається залучити з Інтернету, то можна скористатись дисертацією (Falconer, 1895), у якій представлено повну бібліографію названої книги. Тут знову фігурують лише Гіт­торф (1), Крукс (1), Ленард (6) і Рентген (1), де в дужках — кількість цитувань. При­вертає увагу цитування представника ще однієї потужної держави Томаса Едісона, науковця і винахідника із США, як автора публікації за рентгенівською тематикою “Are Röntgen ray phenomena due to sound waves?” (“Чи викликані явища променів Рентгена звуковими хвилями?”). Автор не може віднести себе до спеціалістів з Х-ви­промінювання, проте, якщо зіставити з висновками сучасної книги Міхаела Ф. Л’Ан­нунціати (L’Annunziata, 2016), то робота Т. Едісона порівняно з публікаціями І. Пулюя навіть не розглядається (іншими словами, її не уналежнено до видатних у цій галузі). Крім того, ця книга містить найбільше автобіографічних даних саме про І. Пулюя по­рівняно з іншими вченими, які стали фундаторами досліджень і застосувань радіо­активності. Отже, науковий доробок І. Пулюя ще й тяжіє до відкриття радіоактивності французьким фізиком Анрі Беккерелем, лауреатом Нобелівської премії з фізики за 1903 рік. Авторитет згаданого видання поза сумнівом: воно було відзначене міжна­родною премією як одна з найкращих у світі книг з фізики і хімії, опублікованих у 2016 році.

Приклад Дж. Дж. Томсона є, певною мірою, випадковим і можливо автор не володіє повною інформацією. А втім, навіть ці факти заперечити складно.

Певне відчуття сюрреалізму викликає ще одна обставина. У вже згаданій на по­чатку цього розділу передмові Рада Фізичного товариства повідомляє, що “стаття про­фесора Пулюя містить настільки часті посилання на попередні дослідження Гітторфа щодо провідності електрики в газах, що було визнано бажаним і навіть необхідним опублікувати як вступ переклад статті останнього автора”. Виникає своєрідна, навіть дещо парадоксальна ситуація: майже всі ті публікації, які автор не розглядав як необ’єктивні лише через відсутність посилань на нашого земляка, зрештою самі по­силаються… на сусідню статтю (Hittorf, 1889).

Як уже зазначалося, В. Крукс так і не прокоментував спростування, висунуте І. Пулюєм; хіба що у своїх наступних публікаціях він більше не повертався до цієї гі­потези. Як мав би повестися в такій ситуації М. Фарадей, Крукс, безперечно, знав, адже саме він редагував книгу великого вченого (Faraday, 1860).

Підсумовуючи цей розділ, автор утримується від ейфорії з приводу факту по­силання Дж. Дж. Томсона на І. Пулюя, адже обидва ці науковці справді належать до постатей Нобелівського рівня. Щодо трактування справжніх причин можна скориста­тись “рецептом” від істориків науки подібно до того, як вони назвали збірник, у якому надруковано статтю Гіберта (Hiebert, 1995): “Жодної істини, тільки деталі”.

Містифікація четвертого стану матерії. Ще далі у спотворенні історичної логіки пішли сучасні анонімні автори (адже йдеться про Wikipedia) у згаданому вище вступ­ному записі світової онлайн-енциклопедії при розкритті поняття “плазма” (див. вище). Однак варто нагадати, що існували два спростування І. Пулюя — Puluj & Glaser (1880) і Puluj (1889). Сам Вільям Крукс у своїх пізніших публікаціях відмовився від гіпотези про спостереження ним “четвертого стану матерії”, хоча, як уже було згадано, пов’язати цю відмову безпосередньо з працями Пулюя йому, очевидно, забракло муж­ності. До честі Крукса, він і сам не претендував на абсолютну новизну свого твер­дження, чітко визнаючи пріоритет спостережень М. Фарадея, зроблених ще за 60 ро­ків до нього (Faraday, 1839). Отже, наведений запис у Wikipedia фактично втрачає під­стави для існування, залишаючи радше гірке враження — чи то від некомпетентності дописувачів, чи від невдалого своєрідного “інтелектуального реваншу”. Що ж до В. Крукса, то його наукова спадщина й без того є значною (див. довідку у Wikipedia): цей окремий епізод жодним чином не знижує рівня його досягнень.

З позицій сучасних знань (див., наприклад, статтю в Енциклопедії Сучасної України — Жовтянський, 2009):

1. Майкл Фарадей дійсно спостерігав плазму, яку він називав “випромінною ма­терією”, ще у 1816–1819 роках — в умовах електричного розряду за атмосферного тиску, тобто під час дослідження так званої електричної дуги.

2. Пізніше, у 1836–1838 роках, Фарадей досліджував жеврійний розряд — один із різновидів електричних розрядів у розріджених газах (ЕРРГ). На відміну від елект­ричної дуги, цей тип розряду має складну просторову структуру, встановлення зако­номірностей якої потребувало тривалих спостережень кількох поколінь фізиків. Його обов’язковою особливістю є наявність так званого темного простору між металевим катодом і просторовою областю існування власне “випромінної матерії” в цьому роз­ряді, яка має нині назву негативного світіння (або жеврійного, від якого цей розряд і отримав свою назву).

3. Подальший розвиток вакуумної техніки дав змогу Вільяму Круксу проводити дослідження в умовах ще більш розрідженого середовища, коли зона темного прос­тору розширювалася настільки, що охоплювала всю розрядну трубку. За цих умов стінки трубки починали випромінювати світло під дією так званих катодних проме­нів, поведінку яких учений і зробив предметом своїх досліджень. Спостережувані ефекти Крукс пояснював властивостями залишкового газу в розрядній трубці, який, за значного розрідження, переходить в особливий ультрагазоподібний стан — “чет­вертий агрегатний стан”. Учений також успішно комерціалізував свої розробки, які представив під час лекції 22 серпня 1879 року. Сьогодні всі ці експериментальні ви­роби разом із прейскурантом цін на них відтворено на сайті, присвяченому, зокрема, В. Круксу^[4]. Ці розробки започаткували цілу індустрію декоративного освітлення кінця XIX ст.

Однак В. Крукс навіть не міг досліджувати плазму як таку через відсутність у його розрядних трубках зони негативного світіння.

4. Іван Пулюй, спираючись на результати кількісних вимірювань і їх теоретич­не узагальнення, довів, що утворення катодних променів не можна пояснити об’єм­ними процесами в залишковому газі: ці промені становлять потік негативно зарядже­них частинок, які відриваються від катода. Проте в умовах відсутності знань того часу про природу електрики він ще використовує поширене тоді поняття ефіру.

5. Джозеф Джон Томсон згодом встановив, що ці частинки є електронами; він був першим, хто визначив відношення їх заряду до маси, а точні значення заряду й маси були з’ясовані пізніше (Міллікен та ін.).

ВИСНОВКИ

1. Українська наукова спільнота має всі підстави вважати Івана Пулюя пер­шим українським ученим Нобелівського рівня.
2. Продовжуючи й уточнюючи позицію Е. Гіберта, праці Івана Пулюя (Puluj & Glaser, 1880; Puluj, 1889) можна вважати маркером початку другого етапу дослі­джень електричних розрядів у розріджених газах (ЕРРГ). На відміну від переважно спостережних експериментів його попередників, вони містять системні кількісні ви­мірювання параметрів досліджуваних процесів, їх теоретичне осмислення та аргу­ментовану гіпотезу щодо природи цих явищ. Фактично ці роботи започаткували повноцінні емпіричні дослідження ЕРРГ, спрямовані на накопичення експеримен­тальних даних про елементарні процеси, на основі яких у 1930-х роках було сформульовано адекватну теоретичну модель (Engel & Steenbeck, 1932).
3. Проблема наукової доброчесності має значно ширший вимір, ніж це може здаватися з національної перспективи. Тому слід вітати ініціативи керівних структур Європейського Союзу, спрямовані на утвердження принципів доброчесності в загаль­ноєвропейському науковому просторі.

ПРИМІТКИ

^[1] Див.: Plasma (physics). (2025, June 7). In Wikipedia. https://en.wikipedia.org/wiki/Plasma_(physics)

^[2] Див.: Albert von Koelliker — University Archives.

https://www.uni-wuerzburg.de/en/uniarchiv/personalities/eminent-scholars/albert-von-koelliker

^[3] Див.: Scientific integrity (2025, Осtober 9). In Wikipedia. https://en.wikipedia.org/wiki/Scientific_integrity

^[4] Див.: The Cathode Ray Tube site. 150 years of CRT evolution. The Dutch collection.

https://www.crtsite.com/page7-4.html

ЛІТЕРАТУРА

Ґайда, Р. (1996). Іван Пулюй (1845–1918). Фізичні дослідження. У кн. В. Шендеровський (Ред.), Іван Пулюй. Збірник праць (с. 24–36). Київ: Рада.

Ґайда, Р., & Пляцко, Р. (2019). Іван Пулюй. Життя і творчість. Львів: Дослідно-вироб­ничий центр Наукового товариства ім. Шевченка.

Жовтянський, В. А. (2009). Електричного розряду в газі фізика. І. М. Дзюба, А. І. Жуков­ський, М. Г. Железняк [та ін.] (Редкол.), Енциклопедія Сучасної України [Електронний ре­сурс]. https://esu.com.ua/article-18861

Жовтянський, В. (2017). Українська наука: від мудрості батьків… (Ч. 3). Держава і пробле­ма академічного середовища. Світогляд, 1, 31–41. http://www.nas.gov.ua/text/pdfNews/Zhovtianskyi_article_Svitohliad_magazine_2017_1.pdf

Жовтянський, В. А. (2024). Плазмові технології. І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Же­лезняк [та ін.] (Редкол.), Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс]. https://esu.com.ua/article-882637

Жовтянський, В. (2025). Український старт досліджень таємниць світобудови: елегант­ність понад європейські пристрасті. Ч. І. Інтриги першого Нобелівського процесу. Світо­гляд, 4, 23–33. https://www.mao.kiev.ua/biblio/jscans/svitogliad/svit-2025-20-5/svitoglyad-5-2025-govtyanskiy-08.pdf

Засідання математично-природничого відділу від 6 лютого 1896 р. Кайзерівська Академія наук у Відні. (1896). У В. Шендеровський (Ред.), Іван Пулюй. Збірник праць (с. 258). Київ: Рада.

Петрик, М. (2025). Іван Пулюй у вимірі світового науково-технічного прогресу. Вісник НТШ, 71, 26–28.

Пляцко, Р. М. (2025). Пулюй Іван Павлович. І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] (Редкол.), Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс]. https://esu.com.ua/article-887972

Шендеровський, В. (Ред.). (1996). Іван Пулюй. Збірник праць. Київ: Рада.

Busch, U. (2023). Claims of priority: The scientific path to the discovery of X-rays. Zeitschrift für Medizinische Physik, 33, 230. https://doi.org/10.1016/j.zemedi.2022.12.002

Crookes, W. (1879). On radiant matter. Nature: A Weekly Illustrated Journal of Science, 20, 419–423, 436–440. Retrieved from https://archive.org/details/naturejournal20londuoft/page/440/mode/2up

Engel, A., & Steenbeck, M. (1932). Elektrische Gasentladungen: Ihre Physik und Technik. Berlin: Verlag von Julius Springer.

Falconer, I. (1985). Theory and experiment in J. J. Thomson’s work on gaseous discharge (Doc­toral dissertation, University of Bath). https://researchportal.bath.ac.uk/en/studentTheses/theory-and-experiment-in-j-j-thomsons-work-on-gaseous-discharge

Faraday, M. (1839). Experimental researches in electricity (Vol. 1). London: Bernard Quaritch.

Faraday, M. (1860). A course of six lectures on the various forces of matter and their relations to each other (W. Crookes, Ed.). London: Richard Griffin and Company.

Hiebert, E. N. (1995). Electric discharge in rarefied gases: The dominion of experiment. In A. J. Kox & D. M. Siegel (Eds.), No truth except in the details (pp. 83–104). Boston Studies in the Philosophy of Science (Vol. 167). Dordrecht: Springer. https://doi.org/10.1007/978-94-011-0217-9_5

Hittorf, W. (1889). On the conduction of electricity in gases. In Physical Memoirs. London: Tay­lor and Francis.

Hualla, R. (1962, February 3). „Pulujisieren“ statt „Röntgenisieren“. Wochenendbeilage der Oberösterreichischen Nachrichten, p. 13.

Kulynyak, D. (2000). Ivan Pului, the discoverer of X-rays. The Ukrainian Weekly, p. 6. Parsip­pany, NJ: Ukrainian National Association, Inc.

L’Annunziata, M. F. (2016). Radioactivity: Introduction and history, from the quantum to quarks. Amsterdam: Elsevier.

Puluj, J., & Glaser, G. (1880). The fourth state of matter: A refutation. Science, 1(5), 58–59. https://www.jstor.org/stable/2900674

Puluj, J. (1889). Radiant electrode matter and the so-called fourth state. Physical Memoirs, 1(2), 233–331.

Puluj, J. (1896a). Über die Entstehung der Röntgen’schen Strahlen und ihre photographische Wirkung. Wiener Berichte, 105, 228–238.

Puluj, J. (1896b). Nachtrag zur Abhandlung: Über die Entstehung der Röntgen’schen Strahlen und ihre photographische Wirkung. Wiener Berichte, 105, 243–245.

Röntgen, W. C. (1896). Über eine neue Art von Strahlen (Vorläufige Mitteilung). Sitzungsbe­richte der Physikalisch-Medizinischen Gesellschaft zu Würzburg, 132–141.

Röntgen, W. C. (1897a). Über eine neue Art von Strahlen. II. Mitteilung. Sitzungsberichte der Physikalisch-Medizinischen Gesellschaft zu Würzburg, 11–19.

Röntgen, W. C. (1897b). Weitere Beobachtungen über die Eigenschaften der X-Strahlen. Sit­zungsberichte der Königlichen Preussischen Akademie der Wissenschaften, Physikalisch-Mathe­matische Klasse, 23, 24–43.

Thomson, J. J. (1893). Notes on recent researches in electricity and magnetism. London: Clar­endon Press.

Thomson, J. J. (1897). Cathode rays. Philosophical Magazine and Journal of Science, Series 5, 44(269).

Thomson, J. J. (1898). The discharge of electricity through gases: Lectures delivered on the oc­casion of the sesquicentennial celebration of Princeton University. New York.