Від головного редактора

Сьогодні Україна — це не лише фронт і не лише тил, це простір, у якому, за словами цьогорічного лауреата Премії миру німецьких книгарів^[1] Карла Шлеґеля, “зникає сам горизонт досвіду, в якому ми зростали”^[2], і водночас формується но­вий — той, що, як зазначає у вступі до книги “Четверта промислова революція” Клаус Шваб, “докорінно змінює плин нашого повсякдення, способи роботи і взає­модії”^[3]. У цих умовах знання — це не лише академічна цінність, воно стає актом відповідальності, оскільки зберігає історичну пам’ять, духовну й матеріальну культуру, які вчергове намагаються знищити або привласнити рашисти.

У час, коли на цифрових платформах множиться хаос, енциклопедії зали­шаються одним із небагатьох просторів довіри, де факт є фактом. Їхня місія — на­копичуючи й зберігаючи знання, охороняти культурні коди, мови, традиції наро­дів, типове й особливе окремої людини, соціуму, нації та всього людства. Уклада­ючи енциклопедії, ми стоїмо на варті фундаментальних смислів і цінностей, утвер­джуємо те, що тримає суспільство: знання, мову, матеріальну й духовну культуру, людську пам’ять та національну самоповагу.

2025-й став черговим роком випробувань, а для багатьох — і прозрінь: РФ руйнує систему цінностей, на якому ґрунтується сучасний світ. Спільноти мають бути готові до нових викликів та загроз, що породжує трансфомрація різних сис­тем сучасного світоустрою, й відповідальними за наше майбутнє.

У цьому номері “Вісника” ми продовжуємо наші традиції, однак намагає­мося не оминути й інноваційні тенденції, що ширяться світом. У статті Миколи Железняка та Юлії Мішури автори звертають нашу увагу на роль штучного інтелекту в енциклопедичній практиці. Йдеться не просто про технологічний екс­перимент, а про новий спосіб мислення: співпрацю людини й алгоритму. Chat­GPT, зазначають дослідники, може бути корисним помічником редактора, він до­помагає бачити текст як систему, вказує на неточності, пропонує власне розуміння структури тощо. Діалог між інтелектом людським і штучним нині стає однією з провідних тем сучасної енциклопедистики, підтверджуючи тезу, що визначаль­ним для будь-якого виробництва є людські знання.

Питання змагальності людини й штучного інтелекту продовжує осмислю­вати Олександр Іщенко в публікації про першу у світі машинну універсальну ен­циклопедію “Grokipedia”. Порівняльний аналіз її статей із відповідними у “Wiki­pedia” переконливо свідчить, що саме людські пізнавальні можливості залиша­ються пріоритетними. Людина навіть у добу нано- та біотехнологій, високо­швидкісного передавання даних і неймовірних масштабів зберігання знань про­довжує бути найвищим досягненням земної цивілізації. Звісно, якщо йдеться про homo sapiens, а не про тих істот, у яких, за влучним висловом Ліни Костенко, “душа ще з дерева не злізла”.

Проблема наукової доброчесності, яка сьогодні є однією з багатьох викликів українського суспільства, потребує нагального й системного розв’язання. Водно­час це не суто українська і не лише сучасна проблема. Постать Івана Пулюя, що у цьогорічному випуску “Вісника” стала об’єктом двох ґрунтовних досліджень пова­жаних авторів — Романа Пляцка й Віктора Жовтянського, яскраво засвідчує, що нації повинні не лише плекати свої таланти, а й уміти їх захищати, пропагувати у світі власні здобутки та ідеї. Любов до національного в такому контексті не є ви­явом печерного нацизму чи шовінізму, а постає як відповідальний націоналізм — той, який Фабіан Бауманн визначає “як віру в те, що: а) людство можна поділити на чіткі соціокультурні групи, які називають націями, і б) ці групи — єдина легі­тимна база державности”[4].

Стаття Ірини Багмут присвячена аналізу семантики слова “полон” в сучас­ному енциклопедичному дискурсі. Авторка досліджує, як слово, що розмежовує свободу та неволю, отримує нові смисли у світлі російсько-української війни, і як енциклопедичне знання реагує на цю зміну.

Розвідка Віктора Соколова, присвячена першій енциклопедичній праці, створеній на українських землях, — “Новим Афінам” Бенедикта Хмельовського. У час, коли енциклопедія ще нагадувала Всесвіт у мініатюрі, слово “знання” мало сакральний відтінок. Автор показує, що навіть компілятивна книжка XVIII сто­ліття може бути символом прагнення впорядкувати хаос світу — так само, як і сьо­годнішні цифрові проєкти намагаються дати лад нескінченним потокам інформа­ції. “Нові Афіни” постають не як курйоз минулого, а як доказ того, що кожна епоха шукає свій спосіб осмислити невпорядкованість дійсності.

Сучасна “Енциклопедія Голокосту”, яку аналізують Андрій Кудряченко та Владислав Муха, постає як приклад цифрового гуманітарного ресурсу, що поєднує наукову достовірність, освітню місію та відкритість до глобальної аудиторії. Її структура, мультимедійність і багатомовність демонструють, як сучасна енцикло­педистика здатна поєднувати архів і довідник, науку і публічну історію, академіч­ність і емпатію. Для українського контексту цей досвід показовий — він окреслює методологічні та технологічні орієнтири для створення національних цифрових енциклопедій.

Огляд Владислава Сверстюка презентує концепцію “Енциклопедії історії Української революції 1914–1923 років”. Цей проєкт — не лише історичний, а й моральний акт. Він народжується під час війни, у реальності щоденного ризику, але саме тому набуває особливої ваги: це спроба зберегти тяглість державницької пам’яті, відновити зв’язок між минулим і сучасним, нагадати, що історія визволь­них змагань — це не минуле, а вона тут і тепер.

Багато років маємо можливість працювати з академіком Ярославом Яцкі­вим над “Енциклопедією Сучасної України” — головним проєктом Інституту ен­циклопедичних досліджень НАН України та одним з домінантних Національної академії наук України. У жовтні цього року ми відзначили ювілей визначного на­уковця, громадського і державного діяча. Кілька невеличких шкіців від відомих особистостей сучасної України дають можливість схарактеризувати постать Яро­слава Яцківа.

Разом усі ці дослідження творять карту сучасного стану української та євро­пейської енциклопедистики — від технічних пошуків до моральних рефлексій. Вони свідчать: попри війну, кризи, інформаційний шум і технологічні зсуви три­ває головне — людська здатність розуміти, упорядковувати й передавати смисли.

ПРИМІТКИ

^[1] Премія миру німецького книжкового ринку (Friedenspreis des Deutschen Buchhandels) — між­народна відзнака, яку заснувала Професійна спілка видавців і книгарів Німеччини. Нею щорічно від­значають діячів літератури, науки та мистецтва, які своїм доробком сприяють утвердженню миру, гуман­ності та порозуміння між народами. Премію традиційно вручають під час Франкфуртського книжкового ярмарку в церкві Святого Павла.

^[2] Makeiev, O. (2025, 20 жовтня). [Публікація у Facebook Посла України в Німеччині Олексія Макеєва про промову Карла Шлеґеля — лауреата Премії миру німецьких книгарів 2025]. Facebook.https://www.facebook.com/share/v/16JDmbbULY.

^[3] Шваб, К. (2019). Четверта промислова революція (Кн. 1; Н. Кличук, Я. Лебеденко, перекл. з англ.). Харків: КСД.

^[4] Бауманн, Ф. (2025). Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів (Л. Белей, перекл. з анг.). Львів: Локальна історія.